Я бачив, як дівчата з пральні пішли на обід, як вони повернулися. Я бачив, як на дверях стала пані Флінк, як вона похитала головою. Позад мене проходили люди, снували біля тих дверей, звідкіля повинна була колись вийти Гедвіг; на мить вони заступили від мене двері, і тоді я згадав усе, що мав ще поробити: на білому папірчику, що лежав у мене в машині, записані були прізвища п'ятьох клієнтів, а о шостій я домовився стрітися з Улою в кав'ярні Йос, та весь той час я не думав про Улу.
Був понеділок, чотирнадцятого березня, і Гедвіг не виходила. Я наставив годинника до лівого вуха й почув, як на глум пильно маленька стрілочка просвердлювала дірочки в тій порожнечі, чорні, круглі дірочки, що почали танцювати мені перед очима, згромадились довкола дверей, знов розійшлися рівно й пірнули в бліду глибінь неба, як монети, кинуті у воду; потому все переді мною знову взялося дірочками, ніби шматок бляхи, що з нього колись у Віквебера на фабриці я вирізував чотирикутні клаптики, і в кожну дірочку я бачив двері, сотні тих самих дверей, манісіньких, але чітко виписаних дверей, що находили одні на одні тоненькими зубчиками, наче однакові поштові марки на великім аркуші паперу, які сто разів повторюють обличчя винахідника свічок двигуна внутрішнього згоряння.
Я безпорадно мацав по кишенях, шукаючи сигарет, хоч знав, що в мене їх більше немає; правда, одна коробка залишилася в машині, та машина стояла метрів за двадцять праворуч від дверей будинку Гедвіг, і мені здавалося, що межи мною й машиною прослався океан. Я знов згадав жінку з Курбельштрасе, що плакала в трубку телефону, як плачуть тільки жінки, коли вони не годні дати ради пральній машині, і враз я сказав собі, що не думати про Улу — марна річ, і я став думати про неї; я зважився на це, як люди зважуються раптово ввімкнути світло в кімнаті, де лежить мрець; поночі могло видатися, що він спить, можна було умовити себе, ніби ти чуєш, як він дихає, бачиш, як рухається; та ось ясне світло залляло кімнату — й разом стало видно, що тут ідеться до похорону: принесено свічники й діжки з мишачим терном, і десь ліворуч, у ногах небіжчика, видно горбок, чорна тканина якось чудно нап'ялася — це хтось Із грабарів уже поклав там молотка, яким узавтра заб'є віко па труні, і вже тепер учувається те, що буде лунати аж узавтра,—невблаганний, сухий, немелодійний стукіт.
Ула ще нічого не знала, і через те думати про неї було ще прикріше; годі було вже щось одмінити, годі щось вернути, як годі повитягати цвяхи з віка домовини,— та вона ще нічого не знала.
Я подумав про те, як би нам жилося вкупі з Улою; вона завше обходилася зі мною так, як обходяться з ручною гранатою, що її перероблено на попільничку й поставлено на роялі; у неділю, після кави, туди струшують попілець сигарет, у понеділок її чистять, і щоразу того, хто чистить, поймає те саме лоскітне почуття — чудно бачити таку грізну за своїм первісним призначенням річ у такій невинній функції; до того ж, витівник, що зробив попільничку, вельми дотепно припасував запального шнура, підвів його до білого порцелянового ґудзика, як на настільних лампах, і коли натиснути на ґудзик, невидима батарейка розпікає начервоно кілька волосинок, до яких можна прикурювати сигарету; така тихомирна річ стала з тієї, яку створено задля зовсім немирної мети; і на ґудзика можна безкарно натискувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять разів, але ніхто не знає, що як на нього надавити втисячне, до ладу стане прихований механізм, і хитромудра цяцька вибухне. Нічого страшного не буде: кілька залізних скалок розлетиться навсібіч, але не влучать просто в серце, тільки злякають і підкажуть бути надалі обачнішим.
І з Улою не скоїться нічого страшного, це не вразить її в саме серце, усе в ній діткне, тільки не серце. Вона буде говорити, до знемоги говорити, і я достеменно знав, що вона скаже; по-своєму вона матиме слушність, і їй хотітиметься мати слушність, ба трішечки вона навіть тріумфуватиме, а я зроду ненавидів людей, що мають слушність і вміють тріумфувати, як виявиться, що вони справді мають слушність,— такі люди завжди нагадували мені передплатників, які, читаючи газету, ніколи не помічали, що в ній дрібним шрифтом давалося дещо таке, що не могло подобатись вищій владі, а потім, коли та газета одного ранку не вийшла, страшенно обурилися, а тим часом їм, замість переглядати заголовки, слід було пильніш читати надруковане петитом, як у страхових полісах.
І от як нараз щось затулило від моїх очей двері, я пригадав, що на когось чекаю, що чекаю на Гедвіг. Я більше не бачив дверей, їх заслонила від мене велика темно-червона машина, яку я дуже добре знав; на машині було написано кремовими літерами: "Вікве-берова санітарна служба", і я рушив на той бік вулиці, бо мені треба було дивитися на двері. Я йшов поволі, як той, хто йде під водою, і зітхав, як людина, що, перейшовши ліси з куширу і гори з черепашок, минувши здивованих риб, з натугою, немов на круту гору, видобулась на високий берег і злякано спинилася, відчувши на собі, замість ваготи водяної товщі, легесеньку вагу повітря, що її ми носимо, не помічаючи того.
Я обминув машину, знов побачив двері й раптом зрозумів, що Гедвіг не вийде наниз: вона лежить там, нагорі, на своїм ліжку, геть засипана невидимим пилом, що його висвердлювала з порожнечі секундна стрілка годинника.
Я радів, що вона одпровадила мене, коли я прийшов із квітами, радів, що вона зразу зрозуміла, що я хотів із нею зробити, і боявся тієї хвилини, коли вона мене більше не одпровадить, хвилини, яка все одно надійде, цього дня, цього понеділка.
Мені раптом стало байдуже за двері. Я подумав, що ведуся по-дурному, так само, як тоді, коли потай цілував господинині фартухи. Я попростував до своєї машини, одчинив дверцята і знайшов коробку з сигаретами,— в правій шухлядці, під книжкою квитанцій на кілометраж і час роботи; закурив, зачинив машину, так і не знаючи, що мені діяти: чи піти нагору до Гедвіг, чи податись до тієї жінки, що так голосила в телефонну трубку.
Враз на плече мені лягла Вольфова рука; я відчув її вагу, як перед цим чув вагу водяної товщі; повівши очима ліворуч, я навіть побачив її: то була рука, що передавала мені безліч сигарет і силу їх перебрала від мене,— чесна й діяльна рука; при світлі весняного сонця я примітив і обручку, що на ній блищала. З того, як рука легенько тремтіла, я збагнув, що Вольф сміється,— тихим, внутрішнім, булькотливим сміхом, як колись іще в технікумі сміявся з учителевих дотепів, і, перш ніж я обернувся до нього, мене пойняло те саме почуття, що я зазнав був, як батько умовив мене піти на східчини з моїми колишніми шкільними товаришами; отож я їх побачив, своїх колишніх товаришів, з якими жив поруч три, чотири а чи й дев'ять років, укупі ховався в бомбосховище, коли з неба летіли бомби; контрольні роботи — то були для нас бої, в яких ми билися пліч-о-пліч; ми вкупі гасили пожежу, коли зайнялася школа, вкупі бинтували й виносили пораненого вчителя латини, вкупі зоставалися на другий рік, і видавалося, що все те навіки зв'яже тебе з ними: одначе ти не почував не те що вічного, а геть ніякого зв'язку, спіткання збудило одним один спомин — як тобі не смакувала перша, нишком викурена сигарета; тоді раптом схотілося взяти за руку кельнерку, що розносила пиво, кельнерку, що її ти вперше на віку побачив і що раптом видалась тобі давньою-давньою знайомою, рідною, як питима мати, супроти цих чужих людей, вся мудрість яких полягала в тім, що вони стратили ідеали, зроду їх не мавши, ідеали, гарні вже бодай через те, що їх стратили ті нещасні блазні, завше ладні цятиночку прибрехати на питання, що вони беруть за місяць служби,— і тобі разом стає зрозуміло, що єдиний приятель твій був Юрген Броласкі, той, що вмер наглою смертю ще в шостому класі, той, із ким ти ледве чи перекинувся словом, бо мав його за недоріку-буркуна; він утопився одного літнього вечора, його затягло під пліт неподалік од лісопильні, там, де верби проросли крізь синій базальт набережної; там було можна в самих лишень купальних трусиках спуститися на роликах аж до води уздовж цементової доріжки, що по ній викочувано нагору колоди; поміж камінням там попробивалася трава, і сторож, що збирав під лісопильнею тріски, завше безпорадно погукував на нас: