Навіть чуття голоду й легка нудота, що здіймалася в мені, наче вода в дистилювальній колбі, теж були десь ніби поза мною. Я ніколи не тямив співати, але тепер, стоячи тут, проти цих дверей, звідкіль колись-таки мала вийти Гедвіг, певен був, що зумів би заспівати.
Я завше знав, що Віквебер — шахрай, котрий умів не ламати законів, та лише тепер, стоячи на шорсткому базальті пішоходу, проти цих дверей, я знайшов формулу того шахрайства. Два роки я працював на його фабриці, і там мене поставили перевіряти й міняти вироби фабрики, і я ж таки, вкупі з Віквебером та Улою, визначав їм продажну ціну. їх роблено з дешевої, а проте гарної сировини, такої, яка йшла на підводні човни чи літаки. Віквебер умів роздобувати її цілими вагонами, і ми обрахували продажну ціну одній електричній каструльці: дев'яносто марок — стільки, скільки коштували три хлібини, коли ринок був, як вони казали, більш-менш насичений, і стільки, як дві хлібини, коли, по-їхньому, ринок був перенасичений. Я сам випробовував каструльки в кабіні над конторою, проставляв на них число й першу літеру свого прізвища. А потому хлопець-помічник односив каструльки до комори, де їх загортали в промащений папір. Рік тому я був купив батькові електричну каструльку. Віквебер продав мені її за фабричну ціну; комірник повів мене в комору, і я собі вибрав її сам. Я поклав каструльку в машину й повіз батькові, а коли дома складав її, то раптом побачив на ній своє "Ф" і дату: 19.2.47. То було щось дивне, і я довго міркував над ним, мов над рівнянням з одним невідомим. Але тепер, стоячи на пішоході перед дверима до будинку
Гедвіг, я вже не бачив у цьому нічого дивного, я знайшов невідоме: те, що колись коштувало стільки, як три хлібини, продавалося тепер за стільки, як коштують дві сотні хлібин, і навіть я, хоч мені спустили, заплатив за каструльку такі гроші, за які можна було купити сто тридцять хлібин,— мене вразило, що ціна виявилась аж така висока, що за невідомим крилось таке велике число, і я згадав усі ті праси, каструльки, нагрівачі й плитки, що їх два роки значив своїм "Ф".
Я згадав, як був раз обурився, коли взимку поїхав з батьками в Альпи. Батько сфотографував матір на тлі гірських верховин, укритих снігом; коси в матері були чорняві, і вдягнена вона була в ясне пальто. Коли батько знімав, я стояв біля нього: все було біле-біле, лиш волосся материне темне,— та як батько вдома здумав показати мені негатив, то я побачив там білокосу негритянку, що стояла перед кучугурою вугілля. Отоді я н обурився, і хімічне пояснення, зрештою, доволі нескладне, не вдовольнило мене. Я вважав — і досі вважаю,— що декількома хімічними формулами, розчинами й солями нічого не поясниш; зате слово "камера-обскура" приголомшило мене; згодом, щоб мене заспокоїти, батько зняв матір у чорному пальті проти купи вугілля,— цього разу я на негативі вздрів біло-косу негритянку в білому пальті напроти височенної снігової гори, темне було тільки те, що насправді мало ясну барву,—біле материне обличчя; зате чорне пальто і чорна купа вугілля були такі ясні, такі святочні, ніби мати сміючись стояла на снігу.
Після того другого знімка обурення моє не зменшилось, і відтоді я перестав цікавитись фотографуванням; мені все видавалося, що знімків не слід друкувати з негативів, бо межи тим і тим було аж надто мало схожості; негативи — ось що я передовсім хотів бачити, а ще мене вабила чаклунськи темна комірчина, де
sie
батько при червонім світлі доти купав негативи у якихось таємничих ванночках, аж поки сніг ставав снігом, а вугілля вугіллям, одначе то був кепський сніг і кепське вугілля, мені здавалося, що на негативі сніг ставав добрим вугіллям, а вугілля — добрим снігом. Батько спробував був мене заспокоїти, сказавши, що єдиний справді добрий знімок усього сущого закладено в незнаній камері-обскурі — у пам'яті божій, але мені таке пояснення здалося тоді надто простим, тому що "бог" було гучне слово, за яким дорослі хотіли все приховати.
Але тепер, стоячи тут, на пішоході, я, здавалося, зрозумів батька: я знав, що вже знятий десь, отак, як стояв отут, на цьому місці, що десь є картка, на якій я стою, глибоко-глибоко запурений у сіру воду; такий знімок був, я жадав його побачити. Якби тепер хто вдався до мене по-англійському, я зміг би відповісти його мовою; тут, на пішоході, навпроти домівки Гедвіг, я втямив те, чого досі не важився собі з'ясувати, що мені завжди було ніяково сказати комусь,— я зрозумів, що для мене страх як важливо прийти на вечірню месу перше ніж почнеться освята дарів і зостатися в церкві ще довго по тому, як вона геть спорожніє, аж поки паламар зачне так промовисто бряжчати ключами, як іноді кельнер зачинає промовисто складати стільці на стіл, коли хоче раніше вирватись додому,— і як відвідувачам тоді прикро лишати ресторан, так само стає прикро й мені, коли мене випроваджують з церкви, хоч я приходжу туди в найостан-нішу хвилину. Мені здавалося, що я зрозумів те, чого ніяк не міг збагнути досі: що Віквебер міг заразом бути побожним чоловіком і негідником, що і те й те було в ньому справжнє — і побожність, і підлість, І я розпрощався з своєю ненавистю до нього, як дитина з надувною кулею, що її цілий літній недільний полудень тримала, до болю затисши в кулачку, а тоді враз пустила, щоб побачити, як вона підіймається у вечорове небо, робиться дедалі менша й менша, поки й зовсім щезне. Я навіть почув легеньке зітхання — то покинула мене моя ненависть до Віквебера.
"Лети",— подумав я й, на мить спустивши з очей двері, спробував прослідкувати за своїм зітханням, і ту хвилю на місці моєї ненависті зробилась порожнеча — невагоме ніщо, яке не давало мені потонути, мов плавальний міхур рибині; але так тривало лише коротеньку мить, а далі я відчув, що порожнеча сповнилася чимось важким, як оливо,—смертельною байдужістю.
Іноді я дивився на годинник, але й разу не поглянув на годинну чи хвилинну стрілку,— тільки на манісінь-кий кружечок, неначе між іншим проведений зверху над цифрою 6; тільки там збігав для мене час, тільки той прудкий мініатюрний пальчик у нижній половині циферблата обходив мене, а не два зверху, великі й неповороткі; він посувався дуже швидко, моторний тонісінький живчик, навдивовижу вправний ножик, що краяв тонісінькі скибочки від чогось невидимого — від часу; він свердлував і точив порожнечу, й порох од тієї роботи засипав мене, мов чарівничий порошок, що обертав мене на недвижну колону.