— Ах,— промовила вона тихо,— ви знаєте, як мені прикро таке вам казати, але я цього не попущу. Я не можу, я повинна вас остерегти, і не те що остерегти... Це не випадає... я...
— Бувають термінові шлюби,— мовив я,— як термінові хрестини.
— Ні,— одрубала вона,— це вже витребеньки. Ми не в пустелі, ані в пущі, де нема священиків.
— Ми,— сказав я,— ми обоє в пустелі, в пущі, і я в голові не покладаю, який би священик нас ізвінчав.
Я заплющив очі, бо вони й досі боліли після того катування світлом автофар, я втомився, до смерті втомився, руки мені нили з болю. Жовтожарі косячки ходили ходором мені перед очима.
— Чи, може, ви знаєте такого священика? — спитався я.
— Ні,— одмовила пані Бротіг,— не знаю.
Я взяв попільничку, що стояла на стільці край телефону, і, погасивши свою сигарету, простяг попільничку господині; вона струсила туди попіл із своєї сигарети і забрала попільничку в мене з рук.
Я ще зроду не був такий втомлений. Жовтогарячі косячки впивалися мені в очі гострим терням, і я ненавидів її чоловіка, що купував такі речі, бо то був, на його думку, новочасний стиль.
— Подумайте бодай про свого батька. Ви ж його любите?
— Еге,— сказав я,— люблю і сьогодні багато про нього думав.— І я знову подумав про батька — мені уявилось, як він пише червоним, мов кров, чорнилом, на великім клаптеві паперу: "Побалакати з хлопцем".
Я побачив Гедвіг спершу в господининих очах: темна рисочка переписала їхню приязну сіру гладінь. Я не обернувсь до Гедвіг, я відчув на плечі в себе її руку, почув її подих і здогадався, що вона підмалювала губи: солодко війнуло помадою.
— Це пані Бротіг,— промовив я,— а це Гедвіг.
Гедвіг дала пані Бротіг руку, і коли господиня вклала в неї свою, я побачив, яка в Гедвіг велика рука, біла й дужа.
Ми мовчали всі троє, і я чув, як капала на кухні вода з крана, як на вулиці йшов якийсь чоловік, чув з його ходи, що в нього на сьогодні по роботі; я все всміхався, сам не знаю як, бо був такий утомлений, що не міг рушити губами, аби вдати на своєму лиці усміх.
Пані Бротіг поставила попільничку знову на стілець, де стояв телефон, і кинула туди ж таки фартух; над стільцем знявся попілець, і його дрібнісінькі часточки осіли на синьому килимі. Вона прикурила другу сигарету од першої й промовила:
—— Деколи я забуваю, які ви ще молоді, але зараз ідіть собі, не доводьте мене, щоб я вас витурила, йдіть.
Я повернувся і за руку втяг Гедвіг до себе в кімнату; пошукавши навпомацки ключа від машини, я знайшов його на письмовім столі, і ми в своїх вимащених черевиках знову спустилися сходами наниз; я радів, що не поставив машину в гараж, а залишив її на вулиці. Ліва рука мені сливе задубіла і трохи підпухла, а права дуже боліла, забита об край мармурового столика в кав'ярні. Утомлений і голодний, я поволі вів машину знову в місто; Гедвіг мовчала; вона піднесла до обличчя невеличке дзеркальце, і я побачив, що вона дивилась на свої вуста; потому дістала з торбипки помаду і знову звільна, твердою рукою одзначила губи.
На Нудельбрайте все так само не було проїзду, і коли я, поминувши церкву, звернув на Нетцмахергасе, перетяв Корбмахергасе й став на пустці проти пекарні, не було ще й восьмої години.
В кімнаті Гедвіг, як і передніш, світилося; проїхавши далі, я побачив, що машина кольору червоного вина досі стояла перед дверима будинку. Тоді, обминувши цілий квартал, я знову спинився біля пустки. Всюди було тихо й темно; ми мовчали; мій голод наростав, то знов стихав, набігав і спадав, неначе по мені йшли хвилі землетрусу. Мені спало на думку, що той чек, який я послав Віквеберові, тепер уже не мав сили, а ще мені подумалось, що Гедвіг навіть не спитала в мене мого фаху, навіть не знала, як я звуся. Руки мені боліли чимраз дужче, і коли я на мить заплющував змучені очі, мені видавалось, ніби я рину крізь вічність, виповнену жовтогарячими косячками.
Я знав: світло в кімнаті Гедвіг все одно мало погаснути ще нині, ще цього самого понеділка, до кінця якого зосталося чотири години; гуркіт мотора червоної машини помалу одлунає в далині,— я ніби вже аж чув, як мотор угризався в ніч, лишаючи позаду тишу й темнощі. Ми вийдемо сходами нагору, і двері тихо відчиняться й зачиняться за нами... Гедвіг ще раз поглянула на свої вуста і ще раз підвела їх неквапливим твердим порухом, неначе вони й так не були геть червоні, і я вже цю хвилину прочув те, що мені судилося пізнати лишень згодом.
Ніколи перше я не знав, що я безсмертний і заразом такий смертний: я чув, як кричать діти, повбивані у Віфлеємі, і їхній крик зливався з передсмертним Фрукларовим криком, якого ніхто не почув, але який тепер досяг мого слуху; я вчував подих левів, що розшарпували мучеників, я чув, як їхні пазури, мов шпи-
чаки, вганялися мені в тіло, я відчував солоний смак моря, пив гіркі краплини, що знялися з глибочезної морської глибини; я бачив малювання, що повиступало з рам, як вода виступає з берегів,— ландшафти, що їх зроду мені не спіткалося в житті, обличчя, що їх ніколи не знав,— і крізь усі ті видива маяв до мене образ Гедвіг; зринали постаті Броласкі, Гелени Френкель, Фруклара — а через їхні тіні усе мріла мені постать Гедвіг, і я знав, що її образ незагасний, що її лице я вбачу крізь рушник, який раптово злетить із неї, аби її вид побачив4 Греміг,— її вид, що його зараз я не добачав очима, така навколо була темна ніч, але тепер мені не треба було очей, щоб бачити її.
З камери-обскури мого мозку напливали щоразу нові знімки: мені марилось, ніби це не я схиляюся над Гедвіг, а хтось, кого я не знаю,— і мене поймали ревнощі таки до себе ж; я бачив того чоловіка, що зайняв її, вбачав його жовтаві зуби, його теку; я бачив Моцарта, що усміхався панні Клонтік — учительці музики з сусіднього будинку, а жінка з Курбельштрасе на всіх знімках плакала; цей понеділок досі ще не дійшов краю, і я зрозумів, що не хочу вперед, мені хотілося назад, я сам не знаю, куди, але назад.