•— Пане Вавжинкевич, то це не казка, а було насправді?.. Бо...
— Бо що, Михасю? — спитав я його здивовано.
Замість відповіді він зціпив зуби, а потім вибухнув таким гірким плачем, що я довго не міг його заспокоїти.
Я питав Овіцького про причину цього вибуху, але він не міг чи не хотів сказати. Проте я здогадався сам. Не було ніякого сумніву, що польській дитині траплялося чути в німецькій школі багато такого, що боляче ранило її, зневажало найпотаємніші почуття; вона стикалася з невизнанням або й погордою та глузуванням з країни, мови, вітчизняних традицій, словом — з усього, що дитину вдома вчили шанувати й любити. Такі зауваження відскакували, як горох від стіни, від інших хлопців, не залишаючи нічого, крім глибокої ненависті до вчителів і всієї їхньої породи. Але такий чесний хлопець, як Михась, переживав ту кривду болісно, а не смів заперечити, хоч, може, йому не раз хотілося кричати від болю, та він тільки обурювався, зціплював зуби, тамував біль у собі й журився. Отож до журби з приводу поганих оцінок долучився невимовно гіркий і глибоко закорінений моральний розлад. Дві сили, два голоси, що їх дитина повинна слухати і які саме тому мають бути узгоджені, шарпали Михася в два протилежні боки. Що одна впливова сила називала білим, гідним пошани, улюбленим, те друга таврувала як від-жиле і смішне; що одна називала доброчесністю, друга — провиною. Отже, в цьому роздвоєпні хлопець ішов за тією силою, до якої рвалось його серце, але разом з тим мусив удавати, що слухає й бере до серця слова супротивні; мусив удавати зранку до вечора й жити в цьому болісному примусі дні, тижні, місяці... Ну й становище для... дитини!
Дивна доля спіткала Михася. Життєві драми починаються звичайно пізніше, коли з дерева молодості опадає перше листя; для Михася ж усе те, з чого складається нещастя: моральний примус, таємна журба, неспокій, даремні зусилля, боротьба з труднощами, поступова втрата надії,— все це почалося з одинадцятого року життя. Ні його тендітна постать, ні слабкі сили не могли витримати такого тягаря. Минали дні, тижні, бідолаха подвоював зусилля, а наслідки були все менші, все жалюгідніші. Ніжні листи пані Марії тільки збільшували цей тягар.
"Бог тобі віддячить, Михасю, великим щастям,— писала мати,—бо я вірю, що ти справдиш надію, яку я покладаю на тебе, і станеш батьківщині й мені втіхою".
Одержавши вперше такого листа, хлопець судомно вхопив мене за руку і, заходячись плачем, повторював:
— Що я можу зробити, пане Вавжинкевич, що я моясу зробити?
І справді, що він міг зробити? Чим він міг зарадити тому, що з'явився на світ без вродженої здібності до мов і не міг висловлюватись по-німецьки?
Настали канікули на "всіх святих". Квартальний табель був зовсім не блискучий: в ньому з трьох найважливіших предметів стояли посередні оцінки. Зваживши на слізні благання Михася, я не послав табеля пані Марії.
— Дорогий пане Вавжинкевич! — просив він, склавши руки.— Мама не знає, що на "всіх святих" виставляють оцінки, а до різдва, може, бог змилується надо мною.
Бідна дитина тішила себе надією, що ще виправить ті погані оцінки, та, правду кажучи, тим самим тішив себе і я. Вважав, що Михась привчиться до шкільної рутини, до всього звикне, удосконалить знання німецької мови, правильніший буде в нього акцент, а найголовніше — все менше часу потребуватиме для науки. Якби не ця надія, я давно вже написав би до пані Марії і пояснив би їй становище. Надії, здається, не були марні. Одразу після свята Михась одержав три найвищі оцінки, причому одну з латини. З усіх учнів у класі тільки він один знав, що від gandeo 1 минулий час буде gavisus sum 2, а знав тому, що, діставши дві найвищі оцінки, спитав мене, як буде по-латині "радію". Я думав, що хлопець ошаліє від щастя. Він написав до матері листа, який починався такими словами:
"Дорога мамусю! Чи знаєш ти, як буде perfectum9 від gandeo? Певно, не знаєш ані ти, мамо, ані мала Льоля, бо на весь клас тільки я один знав".
Михась просто обожнював матір. З того часу він безупинно випитував мене про різні perfectum та parti'
1 Радію (лат.).
2 Зрадів (лат.).
3 Доконаний минулий час (лат.).
сіріа К Утримати найвищі оцінки тепер стало завданням його життя. Але то був короткий спалах щастя. Незабаром фатальна польська вимова зруйнувала те, що спорудила наполегливість, а надмірна кількість предметів не давала— хлопцеві можливості приділити кожному з них стільки часу, скільки потребувала його знесилена пам'ять. Не повезло ще й у такому випадку. І Михась, і Овіцький забули сказати мені про одне письмове завдання і не зробили його. Овіцькому це минулося щасливо, бо його, як першого учня, навіть не спитали, а Михасеві перед усім класом висловили догану і пригрозили виключенням з гімназії.
Вчителі, мабуть, думали, що він навмисне не сказав мені про завдання, щоб його не робити, а хлопець, нездатний на найменшу брехню, нічим не міг довести свою невинність. На своє виправдання він міг би сказати, що й Овіцький забув так само, але цього не дозволяв шкільний кодекс чеснот. Коли я заручився за нього, німці відповіли, що я тільки заохочую хлопця до ледарства. Все це завдало мені багато прикрощів, але ще більше завдало мені неспокою, коли я побачив, як переживає цю подію Михась. Того дня увечері він сидів, стиснувши голову руками, і, вважаючи, що його ніхто не чує, шепотів: "Болить! Болить! Болить!" Лист від матері, що надійшов другого дня вранці, в якому пані Марія обсипала Михася похвалами за п'ятірки, був для нього новим ударом.
— Оце я зроблю матері велику приємність! — стогнав він, затуливши обличчя руками.
Другого дня, коли я начепив Михасеві на плечі ранець з книжками, він заточився і мало не впав. Я хотів був залишити його вдома, але віл сказав, що непогано себе почуває; тільки просив провести його до школи, бо боявся, що запаморочиться голова. Опівдні
Дієприкметники (лат.).
Михась повернувся, одержавши нову трійку з мінусом. Поставлено її за урок, який знав дуже добре, але злякався й не міг вимовити й слова. За ним міцно усталилась репутація хлопчини, пройнятого "суперечними засадами та інстинктами", тупого й лінивого.