Михасів рід був колись дуже багатий, але через велику любов до... різноманітні бурі розвіяли багатство, а те, що зосталось, не є, правда, злиденністю чи навіть бідністю, але порівняно з тим, що було, не перевищує середнього рівня. Михась народився останнім, отож пані Марія любила його не тільки як власну дитину, а й як свою надію на майбутнє. На своє нещастя, з властивим матерям засліпленням, вона вбачала в синові неабиякі здібності. Хлопець справді не був тупий, але належав до того типу дітей, здібності яких, спочатку середні, розвиваються пізніше, в міру фізичного змужніння і загартування. В інших умовах вія міг би скінчити гімназію й університет і стати корисним працівником на будь-якій ниві. Але в тодішніх умовах він тільки мучився і, знаючи високу думку матері про його здібності, лише даремно напружував сили.
Багато чого бачили мої очі на білому світі, і я вирішив ні з чого не дивуватись, але признаюсь: мусив упевнитись у тому, що витривалість, сила характеру і праця можуть піти на користь дитині, навіть коли в голові у неї така плутанина. В цьому було щось нездорове, і коли б я міг виповісти словами свій жаль і гіркоту, то сказав би разом з Гамлетом, що на світі діються речі, які не снилися філософам...
Я так працював з Михасем, наче від тих оцінок, які він діставав за успіхи, залежало моє власне майбутнє. Та це й зрозуміло: адже у нас обох була одна мета — не засмутити її, показати добрий табель, викликати на її устах щасливу усміншу.
Коли Михась одержував високу оцінку, він приходив зі школи веселий і щасливий, аж сяяв. Мені здавалось, що в таких випадках він підростав і випростувався; його смутні звичайно очі променились щирою дитячою веселістю і СВІТИЛИСЬ, як дві жаринки. Віп миттю скидав із своїх вузьких плечей напакованого книжками ранця і, підморгнувши мені, гукав ще з порога:
— Пане Вавжинкевич, мама буде задоволена! Сьогодні одержав з географії... вгадайте що?
А коли я вдавав, що не можу вгадати, підбігав до мене з радісним виразом обличчя і, обнявши за шию, казав ніби на вухо, але дуже голосно:
— П'ятірку! Справді п'ятірку!
То були для нас обох щасливі хвилини. Вечорами в такі дні Михась поринав у мрії й уявляв, що то буде, коли він одержить з усіх предметів найвищі оцінки. Промовляв він не то до мене, не то до самого себе:
— Па різдво поїдемо до Залесина. Падатиме сніг — як то буває взимку — значить, поїдемо саньми. Приїдемо вночі, але ого! мама мене ждатиме, обійме, поцілує, а потім спитає про табель. Я навмисне напущу на обличчя смуток, а тим часом мама читає: з закону божого — п'ятірка, з німецької — п'ятірка, з латини — п'ятірка... самі п'ятірки! Ой пане Вавжинкевич!
І бідному хлопцеві набігали на очі сльози, а я, замість стримувати його, сам линув за ним стомленою уявою і пригадував дім у Залесині, його врочистий спокій, ту вищу шляхетну істоту, котра була в тім домі господинею, і щастя, яке їй принесе повернення хлопця з високими оцінками в табелі.
Я користався такими хвилинами і тлумачив Михасеві, що мама дуже турбується не тільки про його науку, а й про здоров'я, отож він не повинен плакати, коли я виряджаю його погуляти, а спати мусить стільки, скільки я йому наказую, і не сидіти пізно вночі. Зворушений хлопець обіймав мене за шию й повторював:
— Гаразд, мій дорогий пане, буду здоровий, як грім, і стану такий дужий, що ні мама, ні мала Льоля мене не впізнають.
Я часто одержував від пані Марії листи, в яких вона просила мене дбати про здоров'я хлопця, але з розпачем щоденно переконувався, що погодити навчання із здоров'ям майже неможливо. Якби предмети в школі були занадто трудні, я б вийшов із становища: міг би перевести Михася з другого класу до першого; але він ті предмети, хоч і досить абстрактні, прекрасно розумів. Отже, річ була не в науці, а в тій нещасній німецькій мові, якою хлопець володів недосконало. А цьому вже нічим не можна було зарадити, і я тільки покладав надії на святки, коли відпочинок поправить здоров'я хлопця, підірване надмірною працею.
Якби Михась був байдужішою дитиною, я не так би журився за нього: але він кожну невдачу переживав ще бурхливіше, ніж успіх. На його нещастя, хвилини радості з приводу п'ятірок, про які я згадував, траплялись рідко.
Я так навчився читати по його обличчю, що досить мені було на нього глянути, коли він з'являвся, і я одразу бачив: йому не пощастило.
— Ти одержав незадовільну оцінку?
— Так.
— Не знав уроку? Інколи він відповідав:
— Не знав,— Але частіше: — Знав, та не вмів розказати.
Я навмисне запросив Овіцького, першого учня з Ми-хасевого класу, щоб він робив уроки разом з Михасем, ї Овіцький сказав: Михась дістає погані оцінки головним чином тому, що не вміє... висловитись.
Чим більше хлопець стомлювався розумово й фізично, тим частіше повторювались його невдачі. Я зауважив, що коли Михась, виплакавшись, сідав за уроки, він був тихий і ніби спокійний, але в тій подвійній енергії, з якою він брався до завдань, було щось розпачливе й воднораз гарячкове. А часом він ішов у куток, стискав голову обома руками і мовчав: вразливому хлопцеві здавалось, що він копас могилу коханій матері, але Михась не знав, як цьому зарадити, і просто почував себе в зачарованому колі, з якого не було виходу.
Його нічні посиденьки ставали все частіші. Боячись, що розбудить мене і я скажу йому лягати спати, він нишком уставав потемки й виносив лампу у передпокій, там її світив і сідав до роботи. Поки я його на цьому спіймав, він кілька ночей просидів у неопалюваному передпокої. Мені не залишалось нічого іншого, як устати з ліжка, забрати його до кімнати і ще раз повторити з ним усі завдання, щоб переконати його, що він їх знає і що даремно ризикує застудитись. Та він уже й сам, кінець кінцем, не міг збагнути, що знав, а чого не знав. Хлопець втрачав сили, худнув, жовкнув, дедалі більше хмурнів. Інколи траплялося щось таке, з чого я робив висновок, що не сама праця виснажувала його. Одного разу, коли я викладав йому історію, яку "Дядько племінникам розповів",—що на вимогу пані Марії робив кожного дня,— Михась схопився, очі його запалали, і я аж злякався, помітивши допитливий і суворий вираз обличчя та почувши його вигук: