Протягом двох годин Михасеві ставало все легше. Над ранок, через те, що я сидів коло хлопця вже четверту безсонну ніч і мене все дужче, душив кашель, я.вийшов у передпокій і, лігши на сіннику, заснув. Збудив мене голос пані Марії. Я думав, що вона кличе мене, але в нічній тиші виразно почув вигуки: "Михасю! Михасю!" У мене волосся на голові стало сторч, коли я вловив той вираз, з яким вона вимовляла синове ім'я. Та поки я схопився, вона сама вбігла до передпокою, затуляючи рукою свічку, і тремтячими губами прошепотіла:
— Михась... помер!
Я щодуху побіг до ліжка хлопця. Так і є. Вгрузла в подушку голова, відкритий рот, втуплені в одну точку очі, знерухомілі риси обличчя не залишали жодного сумніву — Михась помер.
Я накрив його ковдрою, яку мати, зриваючись із ліжка, зсунула з його схудлого тіла, і закрив йому очі, а потім довго приводив до пам'яті пані Марію. Перший день свят минув у готуванні до похорону, і це було для мене страшно, бо мати не хотіла відходити від сина і весь час непритомніла. Вона зомліла, коли люди прийшли брати мірку на труну, потім коли стали вбирати небіжчика, нарешті, коли поставили катафалк. Розпач її щоразу стикався з байдужістю звиклих до таких сцен похоронних служок і переходив майже в божевілля. Вона сама укладала стружки в домовині під атласом, скаржилась, мов у гарячці, що бідній дитині буде низько в голови. А Михась тим часом лежав на ліжку, вже вбраний у новий мундирчик і білі рукавички, закляклий, байдужий і спокійний. Нарешті ми поклали тіло в труну й поставили на катафалк, а навколо засвітили два ряди свічок. Кімната, в якій бідний хлопець иавідмінював стільки латинських слів та виконав стільки завдань, стала схожа на каплицю, бо зачинена віконниця не пропускала знадвору денного світла, а жовтий миготливий блиск свічок надавав стінам якогось урочистого костьольного вигляду. Відтоді, як Михась одержав останню високу оцінку, я не бачив у нього такого ясного обличчя. Його тонкий профіль, звернений до стелі, лагідно усміхався, наче хлопець почував себе щасливим у цих вічних канікулах смерті. У миготливому світлі свічок його обличчя здавалось живим, тільки заснулим. Потроху почали сходитись його товариші, котрі не виїхали на святки з міста.
Забачивши свічки, катафалк і труну, діти здивовано розширювали очі. Може, тих хлопчаків у формених мундирчиках дивувала серйозність і нова роль їхнього товариша. Адже недавно вій був іще між ними, як і вони, гнувся під вагою ранця, переповненого німецькими книжками, одержував незадовільні оцінки, сварили його, виносили публічні догани, кожен з них міг скубнути його за волосся або смикнути за вухо; а тепер він лежав вище за них, такий урочистий, спокійний, оточений світлом. Всі наближались до нього з пошаною і певною тривогою — навіть Овіцький, хоч він і був першим учнем, тепер порівняно з ним небагато важив. Штовхаючи один одного ліктями, хлопці перешіптувались про те, що тепер Михасеві вже до всього байдуже, що коди б навіть прийшов сам "Herr Inspektor" *, то він би уже не схопився, не злякався, а так само спокійно усміхався. Що там уже він, безумовно, може робити, що йому заманеться, може галасувати і навіть говорити потпольськи до маленьких янголяток з крилечками за плечима.
Так перешіптуючись, вони наближались до ряду свічок і проказували "вічну пам'ять" Михасеві...
Другого дня труну накрили віком, забили цвяхами й повезли на кладовище, де грудки мерзлого піску вперемішку зі снігом заховали її від моїх очей... назавжди...
Сьогодні, коли я оце пишу, минуло близько року, але я пам'ятаю і журюсь за тобою, мій милий Михасю, мій квіте, що зів'яв так рано! У тебе була невправна вимова, але чесне серце. Не знаю, де ти є, не знаю, чи чуєш мене, тільки знаю, що твій колишній вчитель кашляє все дужче, почуває себе все гірше, самотніше і незабаром, може, одійде, як і ти одійшов з цього світу...
* Пан інспектор (нім.).