— Може бути. Чого це в тебе так тремтить голос? Ти, бува, не хворий?
— Ні, не хворий, пане Вавжинкевпч, тільки мені дуже холодно.
Я негайно роздягнув його й поклав у ліжко, а роздягаючи, з жалем дивився на його худі коліна й тоненькі, як очеретинки, руки. Я дав йому напитись чаю і вкрив, чим тільки можна було.
— Тепер тобі тепліше?
*— Ага, тепліше. Тільки голова трохи болить.
Бідна голова, було їй від чого розболітись. Змучений хлопець швидко заснув і важко дихав своїми вузькими грудьми, а я незабаром скінчив накувати
свої і його речі. А тому, що теж почував себе недужим, зараз же ліг і собі, погасив свічку й одразу ж заснув.
Десь о третій годині ночі мене збудило світло й монотонне, добре знайоме мені бубоніння. Я розплющив очі, і серце мов тривожно забилось. На столі світилась лампа, а за столом сидів над книжкою Михась у самій сорочці. Щоки його палали, очі він приплющив, наче для більшого самозосередження, голова трохи відхилена назад, а сонний голос повторював:
— Conjunctivus: атет, ames, amet, amemus, ате-tis.J
— Михасю!
— Conjunctivus: атет, ames... Я шарпнув його за плече:
— Михасю!
Він прокинувся і здивовано закліпав очима, дивлячись на мене і ніби не впізнаючи.
— Що ти робиш? Що з тобою, дитино?
— Пане Вавжинкевич,— відповів він, усміхаючись,— повторюю все спочатку, завтра повинен одержати найвищу оцінку...
Я схопив його на руки й заніс у ліжко; тіло його пекло мене, наче вогнем. На щастя, в тім самім домі жив лікар, і я негайно привів його до Михася. Лікареві не треба було довго думати. Якусь хвилину він потримав пульс хлопця, потім поклав йому руку на чоло: у Михася було запалення мозку.
Ой лихо! Видно, багато чого не могло вміститись у його голові.
Хвороба швидко набрала загрозливого характеру... Я послав пані Марії телеграму, і другого дня почув у передпокої тривожний дзвінок, що сповіщав про її
1 —Умовний спосіб: я кохав би, ти кохав би, він кохав би, ми кохали б, ви кохали б... (Дат.)
прибуття. Відчинивши двері, я побачив під чорною вуаллю її лице, біле, як полотно. Пальці її з незвичайною силою вп'ялися мені в плече, а з очей, здавалось, дивилася сама душа. Вона коротко спитала:
— Живий?.
— Живий. Лікар казав, що йому стало легше. Пані Марія відкинула вуаль, на якій осів іній від
її дихання, і вбігла в синову кімнату. Я збрехав їй. Михась справді був живий, але йому не полегшало. Вій навіть не впізнав матері, коли вона сіла біля нього і взяла його за руки. Аж коли я поклав йому на чоло свіжого льоду, він почав мружити повіки й напружено придивлятись до схиленого над ним обличчя. Свідомість лише уривками поверталась до нього, борючися з гарячкою і божевіллям. Губи його тремтіли, він усміхнувся раз і другий, нарешті прошепотів:
— Мама!..
Вона схопила його за обидві руки і так просиділа коло нього кілька годин, навіть не скинувши дорож* нього вбрання. Аж коли я звернув на це її увагу, промовила:
— Справді, я забула зняти капелюха.
А коли вона його зняла, серце моє стиснулось від болю: поміж білявим волоссям, що так прикрашало її молоду, гарну голову, густо біліли срібні нитки. Три дні тому, можливо, їх і не було.
Тепер вона сама зміняла хлопцеві компреси та подавала ліки. Михась водив за нею очима, куди б вона не повернулась, проте знову не впізнавав її. Увечері гарячка посилилась. Він у маренні декламував думу про Жолкевського з "Історичних пісень" Немцевича, часом говорив шкільною викладовою мовою, а то відмінював різноманітні латинські слова. Я раз у раз виходив з кімната, бо не міг цього слухати. Бувши ш>& здоровим, Михась потаємно вчився прислужувати ксьондзові під час відправи, щоб по приїзді додому справити матері прпємпу несподіванку, і тепер мене поймав дрож, коли я чув, як одинадцятирічний хлопчина, вмпраіочи, повторював у вечірній тиші монотонним, згасаючим голосом: Dens mens, Deus meus, quare me repulisti et qaare tristis incedo, dum ajfelgU me inimicus! 1
Мені трудно розказати, яке тяжке враження справ-ляли на мене ці слова. Це було якраз на свят-вечір. З вулиці долинав людський гомін та дзеленькання дзвіночків на санях. Місто набирало радісного святкового вигляду. Коли зовсім стемніло, у вікні по другий бік вулиці стало видно ялинку з засвіченими свічками, оздоблену золотими та срібними блискучими горіхами, а навколо неї дитячі чорняві й біляві голівки з розмаяними в повітрі кучерями. Діти підскакували, мов на пружинах. Вікна сяяли від світла, а всередині лунали радісні, захоплені вигуки. Веселі голоси долинали з вулиці, всюди панувала радість, тільки Михась жалісно повторював: Deus meus, Deus meus, quare me repulisti... Коло воріт зупинились хлопці з звіздою, і незабаром почулася колядка: "В яслах лежить — хто побіжить?" Ніч народження наближалась, а ми тремтіли, щоб не була вона ніччю смерті.
Якусь хвилину нам здалось, що хлопець опритомнів, бо почав кликати матір і Льолю, але це тривало недовго. Його квапливе дихання часом уривалось. Не залишалось ніякої надії. Ця маленька душа була вже тільки наполовину з нами. Свідомість його вже відлетіла, а тепер і сазі він одходив у якусь темну далину і безконечність і вже нікого не бачив, нічого не відчував, навіть голови матері, що лежала, як мертва, на його ногах. Він збайдужів і вже не дивився на нас.
1 Боже мій, боже мій, нащо ти мене покинув, ї чого я ходжу смутний, коли мій ворог напосівся да мене! (Лат.)
Кожен віддих грудей віддаляв його й ніби занурював у морок. Хвороба поступово одну по одній гасила в ньому іскри життя. В руках хлопця, що лежали на ковдрі, відчувалася вже важка, мертвотна безвладність; ніс його загострився, а обличчя набирало виразу якоїсь холодної поваги. Тільки дихав він все частіше, і звук цей став нарешті схожий на тихе цокання годинника. Ще хвилина, ще одне зітхання, і остання піщинка пересиплеться в клепсидрі, й настане кінець.
Десь опівночі нам здалося, що почалась агонія, бо він став хрипіти і стогнати, немов захлинаючись, а потім раптом замовк. Проте дзеркальце, яке лікар приклав йому до уст, затуманилося від дихання. Через годину раптом зменшилась температура, і ми подумали, що хлопець врятований. Сам лікар мав якусь надію. Бідна пані Марія зомліла.