Імітація

Сторінка 36 з 51

Кононенко Євгенія

– Колю, ти кажеш, що ти тоді викликав міліцію.

– Не я, а одна з тих баб, але по моєму мобілу.

– Але тоді ж можна було взяти собаку і знайти вбивцю!

– Так і зробили. Я сказав хлопцям, які приїхали: знайдіть убивцю мого друга. Але ті баби затерли всі сліди. Собака прийшов у дім до одної з них... От н-нікчемні істоти! Втім, ви їх сьогодні бачили на власні очі.

– Колю, а ти б не хотів побудувати музичну школу в рідному місті? Яка б це була пам’ять про друга Анатолія!

– Як це – побудувати? На свої гроші? А тоді усі ці... – Кубов робить широкий жест, – захочуть, щоб я будував будинки їм. І не менші, ніж ото в мене!

– Їм усім будувати будинки не треба. А музичну школу імені Анатолія Сумцова – це було б так благородно!

– У мене нема на це грошей, – рішуче відрубує Кубов, – хоча я й дуже любив Анатолія, але в мене обмежені кошти.

– Навіщо імені Анатолія Сумцова? То була б школа імені Миколая Кубова! Як Третяковська галерея!

– Але ж я не граю ні на одному струменті! Толя мене колись учив на піаніні, але в мене не було часу!

– Третяков не був ніяким художником, він просто давав гроші художникам. А пам’ять про нього живе у віках...

– Побудував би сучасну школу замість цієї хати, платив би вчителям по двісті "зелених" на місяць...

– Вистачило б з них і сто! Для нашого селища це шалені гроші! – вигукнув Коля Кубов, який уже відчував гордість від великого імені КУБОВ на фасаді. А то так і помреш, і ніхто про тебе не згадає. От тільки де взяти гроші? Але він подумає про це, може, десь щось і знайде. Кінець кінцем – живеш, живеш, і ніхто тебе добрим словом не згадає.

– Мене можуть завтра знайти з ножем у пузі або з сокирою в голові. Як Анатолія. А скоріше за все, з кулею між брів! – Кубов починає хлипати, і наливає собі горілки, а Лариса й Чеканчук звертаються до Свєти, чи не варто покликати Вікторію Микитівну, на що Свєта відповідає, що не вистачає тут ще цієї відьми, так добре без неї.

І знову напівтемрява купе, дзенькання ложечок у дорожніх склянках, гуркіт коліс і чорна темрява за вікном. Позаду божевільна їзда в "Лінкольні" кольору металік, яке вів п’яний Кубов. Потім гаряче прощання з Кубовим, який поклявся знайти убивць Анатолія і Мар’яни, а також серйозно подумати щодо музичної школи. А потім – захекана біганина по коліях і перонах, коли вони встигли на потяг тільки тому, що він вирушив на декілька хвилин пізніше. І ось нарешті вони прийшли до тями у своєму купе, де, крім них, їде один молодий хлопець, що пішов грати в карти до сусідів. Четверте місце вільне. Слава Богу, нарешті можна трохи відпочити, бо завтра їм на роботу мало не з вокзалу.

– То що ми скажемо Бісту про зникнення Любоньчиних картин?

На щастя, в них є ще один бланк розписки. Вони виготовляють нову, вписуючи туди тільки ті картини, які не вкрали. Фабрикують підписи батьків Козових. Шкода, що пропала "Мука жінки". Бісту, гадаю, сподобалось би. Він любить експресію в мистецтві. Аби тільки не в повсякденному житті.

– Можна було б йому й не давати тієї картини. It is too good for him[31].

Лариса здивовано дивиться на Чеканчука, він пояснює:

– Я, звичайно, не певен на всі сто, але в мене таке враження, що покійна Мар’яна робила те саме. Ти ж бачила, яку картинну галерею вона зібрала? А також вона дарувала картини друзям. Одну подарувала навіть мені. Може, одного дня зберемося в мене, то побачиш.

– То теж картина Козової?

– Ні. Якоїсь дівчини з околиці Києва. У центрі – велике спокійне обличчя. Жіноче, дуже гарне. А навкруги – перекривлені пики. Вона висить у мене.

– То ти гадаєш, у нас пройде цей номер?

– Гадаю, що так. Тільки треба буде повернути гроші. Ти за це не переживай.

– Сашику, облиш, ти не мільйонер.

– Я сам, а в тебе сім’я.

– Ой, та родина! Одна мука!

– Не гніви Бога, Ларо...

Вони замовкають. Тихо дивляться в темряві одне на одного, не відводячи очей. Обидва знають, що треба урвати мовчання і не знаходять слів. Нарешті Лариса каже:

– Невже, крім нас, ніхто не думає про смерть Мар’яни? Невже всіх задовольнив нещасний випадок?

– Я думав про це, Ларо. І зараз щойно про це подумав... Давай стелитися. Завтра прибуваємо о восьмій. Треба виспатись.

Вранці, коли проїхали Київ-Дарницю, Лариса зателефонувала Риженку.

– Підрозділ групи пошуку істини доповідає: втрат у живій силі нема, хоча кілька разів виникала реальна загроза. Проте є матеріальні втрати. Матеріальних знахідок нема. Є певні знахідки-орієнтири на шляху пошуку істини, але система не тримається купи. Цілуємо. До зустрічі на київській землі.

– Який у вас номер вагона? – у відповідь кричить сонний Олександр Риженко.

Потяг прибув вчасно. Риженко підхоплює з рук Чеканчука пакет з картинами, Лариса кричить обережної так голосно, що пакет падає на платформу. Всі троє нервово хапають зв’язку, Риженко знову не розуміє, в чому справа. Він прибіг сюди о восьмій, щоб тримати руку на пульсі істини, а його лякають суцільними загадками! Але, проминувши гучну вокзальну коловерть, товариство заходить до привокзального Макдональдса. Риженко наполягає, що він фундує, і нарешті вислуховує детальний звіт про Комбінатно-Новожахівсько-Дружбонародівські мандри.

– А Мар’янині коштовності ніяк не давали знати про себе?

– Ніяк. Ми про них навіть і забули.

– Тут можна сказати тільки одне: скинутий вінок свідчить про те, що то не було вбивство на замовлення. Кілер неодмінно б пролив сльозу в пам’ять про свою жертву. Та й замовник також.

– Такий висновок можна робити, якщо бути певним, що вінок скинув і потоптав саме вбивця Мар’яни. А якщо це зробив просто місцевий хуліганчик...

– Зазвичай прості люди шанують поминальні знаки...

– Скинутий вінок дуже узгоджується з постаттю п’яної Таньки, з якою жив нещасний Анатолій.

– Так само вважає й Вікторія Микитівна Кубова.

– Це логічно. Ревнива жінка, яка, крім мужчини, втратила і свій жалюгідний добробут, люта на весь світ, і особливо на покійну суперницю. Вбила Мар’яну, знову запропонувала себе: мовляв, її нема, не діждешся. А він усе одно любить тільки Мар’яну – тоді вона його сокирою. А потім топче ногами саму пам’ять про... "руду курву"... хай їй земля буде пухом...