– Ой, а ми на вас давно чекаємо! Подивіться! Ось яка стеля! А які інструменти! На настройщика нема грошей! А які холоди!
Вчительки, що вели уроки, відразу покинули класи і влетіли до учительської.
– Добре, що ви приїхали! Скільки грошей ви привезли? Ми просили тисячу двісті! То хоча б половина буде?
Чеканчук дочекався, поки всі вчительки замовкнуть, і тільки тоді розпочав:
– Десять днів тому по дорозі до вас загинула наша співробітниця, яка займалася саме вами. Вона потрапила під потяг на станції Комбінатне тут, поблизу.
– А в нас саме загинув наш директор Анатолій Трохимович! Три дні тому, як поховали. На його похорон пішли останні наші кошти!
– Вам коштів шкода чи директора? – різко запитав Чеканчук. Жінки замовкли.
– Послухайте, панії, я хочу допомогти вам, хоча не я виділяю кошти. І навіть не належу до ради, яка це вирішує. Я тільки виконавець.
– Але подивіться, які в нас умови, а це ж наші діти, і серед них є дуже здібні! Наташенько, заграй інспектору вальс Майкапара! – нещасна вчителька тягне Чеканчука до учбового класу, де перелякана учениця забула все, що знала.
– У мене немає сумнівів, що у вас надзвичайно обдаровані діти. На сході України взагалі талановитих дітей утричі більше, ніж на Галичині. Це підтверджується висновками висококваліфікованих експертів!
– Ми це знаємо! А ви це скажіть у Києві!
– Зінаїдо Андріївно! Дайте людям з Києва сказати! Не перебивайте їх!
– Я хотів би, щоб ви показали мені повідомлення нашої фундації про надання Гранту вашій школі.
Повідомлення не було. Вчительки змогли показати тільки конверта з-під аплікаційних форм. На штемпелі – жовтнева дата.
– І ви заповнили ці аплікаційні форми і надіслали їх нам?
– А ви хіба не знаєте?
– Ми отримуємо десятки, а то й сотні таких аплікацій на місяць. Ми працюємо з усією Україною. А вашим регіоном займалася наша загибла співробітниця. Тому ми й хочемо з усім розібратися і по змозі допомогти вам. Отже, номера ваших аплікаційних форм ви не пам’ятаєте? А коли ви надіслали їх?
– Через два дні після того, як вони сюди прийшли.
– Значить, п’ятнадцятого жовтня.
– Так, десь на Покрову!
– То я вам офіційно можу сказати: ваша аплікація ще не розглядалася! Її розглядатимуть тільки в середині грудня, і, можливо, вам нададуть грант. А поки вам треба чекати.
– Я бачу стан вашої школи, і всі ви дуже добросовісні педагоги, – сказала Лариса, яка досі мовчала, – я спробую допомогти вам, коли буде засідання комісії. Але поки ще рано чекати результату.
– Ми готові допомогти вам усім, щиро, від усього серця, – Олександр Чеканчук промовляв завчені слова, які сиділи в його пам’яті так само міцно, як текст екскурсії в пам’яті Гіда зі стажем, – але Лондонська філія не дає стільки грошей, щоб відбудувати мистецькі школи в усій Україні.
Кубов повернувся до учительської, він готовий везти гостей далі. Але розмову ще не закінчено.
– А як же повідомлення на вашому комп’ютері, Колю? – одна з учительок хапає Кубова за рукава, він легенько відштовхує жінку, демонстративно обтрушує свою руку після її дотику, – там же було сказано для покійного Анатолія Трохимовича: заїду на один день! Значить, нам усе-таки виділили якісь гроші!
Лариса, яка бачила Мар’янине повідомлення, каже, що з нього не випливає, ніби для них везуть гроші. Можливо, наша співробітниця хотіла щось уточнити. В повідомленні не йшлося про гроші для вас! Та їх і не могло бути так швидко.
Київські гості ледве вибралися з жалюгідного приміщення музичної школи. Кубов посадив їх до машини, повіз на обід до себе. Сказав, що мама не обідатиме з ними, вона пішла збирати відомості про Таньку – хто і коли бачив її востаннє. У Кубової мами з’явилася велика мета: засадити за ґрати вбивцю Таньку. А слідчий, що веде справу Анатолія, тим часом сказав Кубову, що сумнівається щодо участі алкоголічки Таньки у цій справі. Адже на сокирі, якою було, вбито Анатолія, не було жодних відбитків пальців. Танька не дійшла б до того, щоб обтирати знаряддя вбивства, або працювати в рукавичках. Це міг зробити якщо не досвідчений вбивця, то, принаймні, менш здеґрадований суб’єкт.
– А хто знайшов убитого Анатолія? І коли?
– Це сталося години через дві після вбивства. Він мав конфлікт із тими стервами – ви їх щойно бачили: дай гроші! дай гроші! їм тільки гроші! А що людину загубили, то начхати.
– Вони всі нещасні жінки...
– Я ж не кажу, що вони щасливі... Так от, вони на нього наїхали, а він пішов додому ніякий. А потім вони посиділи, посиділи своїм бабським колом і пішли просити вибачення. А я ще до того отримав повідомлення від вас. На роботі вирішив його не турбувати, хай людина закінчить робочий день. Я й не знав, як про це йому сказати. Але мене завжди моя мама вчила: краще гірка правда, ніж солодка брехня. І я пішов до нього. Під’їхав до Над’ярної вулиці, а там ті паскудні баби верещать: ой, Анатолія Трохимовича зарубали. Одна з них лежить на сходинках, а інші ллють на неї воду... – Кубов вихопив з-за пазухи мобілку, соковито виматюкав абонента ще до того, як той йому щось сказав, а потім запросив гостей до столу.
Обід накрили на східній веранді з кольоровими вікнами.
– Коли надворі така сірість, як зараз, я люблю обідати тут, – каже Кубов, а Лариса й Чеканчук згадують, що про таку веранду мріє юна художниця Люба Козова, що на них у Києві чекають проблеми з її картинами... А поки у кожного на тарілці лежить по цілій курці з рум’яною шкірочкою, а по обидва боки від тарілок дружина Кубова Свєта поставила піали з ароматизованою рідиною для миття пальців – саме так радить сервувати стіл журнал "ЕІІе". Дружина Кубова на відміну від його мами переважно мовчить, у розмови чоловіка та його гостей не втручається, проте й цінних ідей від неї не почуєш.
Лариса розпитує Кубова, коли викликали міліцію до зарубаного Сумцова. Кубов розповів, що нещасний Анатолій ще був живий. Поки вчительки верещали і втрачали свідомість, він кинувся до Анатолія із запитанням: Толю, хто це тебе так? Скажи! А Толя з кривавою головою прохрипів: яке це має значення? Хай собі живе, якщо зможе... Це було страшно. Я багато смертей бачив, у мене робота така. Але тоді я аж прямо весь став сам не свій. Єдине, що радує, так це те, що Толя не дізнався про загибель Мар’яни. І чого він ту Таньку вигороджував? А може, то й не Танька була...