– Колю, ти кажеш, що ти тоді викликав міліцію.
– Не я, а одна з тих баб, але по моєму мобілу.
– Але тоді ж можна було взяти собаку і знайти вбивцю!
– Так і зробили. Я сказав хлопцям, які приїхали: знайдіть убивцю мого друга. Але ті баби затерли всі сліди. Собака прийшов у дім до одної з них... От н-нікчемні істоти! Втім, ви їх сьогодні бачили на власні очі.
– Колю, а ти б не хотів побудувати музичну школу в рідному місті? Яка б це була пам’ять про друга Анатолія!
– Як це – побудувати? На свої гроші? А тоді усі ці... – Кубов робить широкий жест, – захочуть, щоб я будував будинки їм. І не менші, ніж ото в мене!
– Їм усім будувати будинки не треба. А музичну школу імені Анатолія Сумцова – це було б так благородно!
– У мене нема на це грошей, – рішуче відрубує Кубов, – хоча я й дуже любив Анатолія, але в мене обмежені кошти.
– Навіщо імені Анатолія Сумцова? То була б школа імені Миколая Кубова! Як Третяковська галерея!
– Але ж я не граю ні на одному струменті! Толя мене колись учив на піаніні, але в мене не було часу!
– Третяков не був ніяким художником, він просто давав гроші художникам. А пам’ять про нього живе у віках...
– Побудував би сучасну школу замість цієї хати, платив би вчителям по двісті "зелених" на місяць...
– Вистачило б з них і сто! Для нашого селища це шалені гроші! – вигукнув Коля Кубов, який уже відчував гордість від великого імені КУБОВ на фасаді. А то так і помреш, і ніхто про тебе не згадає. От тільки де взяти гроші? Але він подумає про це, може, десь щось і знайде. Кінець кінцем – живеш, живеш, і ніхто тебе добрим словом не згадає.
– Мене можуть завтра знайти з ножем у пузі або з сокирою в голові. Як Анатолія. А скоріше за все, з кулею між брів! – Кубов починає хлипати, і наливає собі горілки, а Лариса й Чеканчук звертаються до Свєти, чи не варто покликати Вікторію Микитівну, на що Свєта відповідає, що не вистачає тут ще цієї відьми, так добре без неї.
І знову напівтемрява купе, дзенькання ложечок у дорожніх склянках, гуркіт коліс і чорна темрява за вікном. Позаду божевільна їзда в "Лінкольні" кольору металік, яке вів п’яний Кубов. Потім гаряче прощання з Кубовим, який поклявся знайти убивць Анатолія і Мар’яни, а також серйозно подумати щодо музичної школи. А потім – захекана біганина по коліях і перонах, коли вони встигли на потяг тільки тому, що він вирушив на декілька хвилин пізніше. І ось нарешті вони прийшли до тями у своєму купе, де, крім них, їде один молодий хлопець, що пішов грати в карти до сусідів. Четверте місце вільне. Слава Богу, нарешті можна трохи відпочити, бо завтра їм на роботу мало не з вокзалу.
– То що ми скажемо Бісту про зникнення Любоньчиних картин?
На щастя, в них є ще один бланк розписки. Вони виготовляють нову, вписуючи туди тільки ті картини, які не вкрали. Фабрикують підписи батьків Козових. Шкода, що пропала "Мука жінки". Бісту, гадаю, сподобалось би. Він любить експресію в мистецтві. Аби тільки не в повсякденному житті.
– Можна було б йому й не давати тієї картини. It is too good for him[31].
Лариса здивовано дивиться на Чеканчука, він пояснює:
– Я, звичайно, не певен на всі сто, але в мене таке враження, що покійна Мар’яна робила те саме. Ти ж бачила, яку картинну галерею вона зібрала? А також вона дарувала картини друзям. Одну подарувала навіть мені. Може, одного дня зберемося в мене, то побачиш.
– То теж картина Козової?
– Ні. Якоїсь дівчини з околиці Києва. У центрі – велике спокійне обличчя. Жіноче, дуже гарне. А навкруги – перекривлені пики. Вона висить у мене.
– То ти гадаєш, у нас пройде цей номер?
– Гадаю, що так. Тільки треба буде повернути гроші. Ти за це не переживай.
– Сашику, облиш, ти не мільйонер.
– Я сам, а в тебе сім’я.
– Ой, та родина! Одна мука!
– Не гніви Бога, Ларо...
Вони замовкають. Тихо дивляться в темряві одне на одного, не відводячи очей. Обидва знають, що треба урвати мовчання і не знаходять слів. Нарешті Лариса каже:
– Невже, крім нас, ніхто не думає про смерть Мар’яни? Невже всіх задовольнив нещасний випадок?
– Я думав про це, Ларо. І зараз щойно про це подумав... Давай стелитися. Завтра прибуваємо о восьмій. Треба виспатись.
Вранці, коли проїхали Київ-Дарницю, Лариса зателефонувала Риженку.
– Підрозділ групи пошуку істини доповідає: втрат у живій силі нема, хоча кілька разів виникала реальна загроза. Проте є матеріальні втрати. Матеріальних знахідок нема. Є певні знахідки-орієнтири на шляху пошуку істини, але система не тримається купи. Цілуємо. До зустрічі на київській землі.
– Який у вас номер вагона? – у відповідь кричить сонний Олександр Риженко.
Потяг прибув вчасно. Риженко підхоплює з рук Чеканчука пакет з картинами, Лариса кричить обережної так голосно, що пакет падає на платформу. Всі троє нервово хапають зв’язку, Риженко знову не розуміє, в чому справа. Він прибіг сюди о восьмій, щоб тримати руку на пульсі істини, а його лякають суцільними загадками! Але, проминувши гучну вокзальну коловерть, товариство заходить до привокзального Макдональдса. Риженко наполягає, що він фундує, і нарешті вислуховує детальний звіт про Комбінатно-Новожахівсько-Дружбонародівські мандри.
– А Мар’янині коштовності ніяк не давали знати про себе?
– Ніяк. Ми про них навіть і забули.
– Тут можна сказати тільки одне: скинутий вінок свідчить про те, що то не було вбивство на замовлення. Кілер неодмінно б пролив сльозу в пам’ять про свою жертву. Та й замовник також.
– Такий висновок можна робити, якщо бути певним, що вінок скинув і потоптав саме вбивця Мар’яни. А якщо це зробив просто місцевий хуліганчик...
– Зазвичай прості люди шанують поминальні знаки...
– Скинутий вінок дуже узгоджується з постаттю п’яної Таньки, з якою жив нещасний Анатолій.
– Так само вважає й Вікторія Микитівна Кубова.
– Це логічно. Ревнива жінка, яка, крім мужчини, втратила і свій жалюгідний добробут, люта на весь світ, і особливо на покійну суперницю. Вбила Мар’яну, знову запропонувала себе: мовляв, її нема, не діждешся. А він усе одно любить тільки Мар’яну – тоді вона його сокирою. А потім топче ногами саму пам’ять про... "руду курву"... хай їй земля буде пухом...