— Я не думаю, моя люба, — сказала вона, — що містер Лоусон дуже задоволений.
Джіна засміялася
— Едгар — страхітливий йолоп, — сказала вона. — Завжди такий пихатий. Можна подумати, він і справді чогось вартий!
— А хіба він нічого не вартий? — запитала міс Марпл.
— Едгар? — неусвідомлена нотка жорстокості позначила зневажливий сміх Джіни. — Він псих, як він може щось означати?
— Псих?
— Вони всі психи в Стоунігейтсі, — сказала Джіна. — Я маю на увазі не Льюїса, не бабусю, не мене й не хлопців — і не міс Белвер, звісно. Але всіх інших. Іноді в мене виникає відчуття, що й сама стаю ненормальною, живучи там. Навіть тітка Мілдред виходить на прогулянку й весь час щось бурмоче до себе — а чи пасує вдові каноніка таке витворяти?
Вони від'їхали від станції і швидко помчали по гладенькій дорозі, на якій не було нікого, крім них. Джіна скинула швидким поглядом на свою супутницю.
— Невже ви справді ходили до школи разом із бабусею? Як це дивно!
Міс Марпл чудово зрозуміла, що вона має на увазі. Молодим завжди важко уявити собі, що й старі були колись зовсім юними, з кісками на голові й воювали з десятковими дробами та англійською літературою.
— Це, мабуть, було, — с казала Джіна з благоговійним страхом у голосі і явно остерігаючись видатися нечемною, — дуже й дуже давно.
— Справді, дуже давно, — відповіла міс Марпл. — Мабуть, дивлячись на мене, ви це відчуваєте дужче, аніж тоді, коли дивитеся на свою бабусю?
Джіна кивнула головою.
— Ви справді вгадали точно. Бо коли я дивлюся на бабусю, то, знаєте, в мене виникає відчуття, ніби вона перебуває десь поза часом.
— Минуло багато часу, відколи я востаннє бачилася з нею. Цікаво, чи мені здасться, що вона дуже змінилася, чи ні.
— Вона посивіла, звісно, — сказала Джіна якимсь неуважним голосом. — І вона ходить з ціпком через свій артрит. Останнім часом він став дошкуляти їй більше. Мені здається, що… — вона урвала мову й потім запитала: — Вам доводилося бувати в Стоунігейтсі раніше?
— Ні, ніколи. Але я багато про нього чула, звичайно.
— Це моторошне місце, справді моторошне, — сказала Джіна веселим голосом. — Там повіває якимсь готичним жахом. Стів називає цей маєток найліпшою пам'яткою Доби Вікторіанських Нужників. Але, в якомусь розумінні, там цікаво. Хоча, звісно, все до божевілля серйозне, і вам доведеться постійно спотикатися через психіатрів. Вони втішаються там шалено. Як ото наставники скаутів, але в гіршому варіанті. Що ж до неповнолітніх злочинців, то ті нагадують домашніх тварин, принаймні декотрі з них. Один із них показав мені, як відкривати замки дротиною, а такий собі хлопчик із ангельським личком дав мені чимало настанов, як треба бити людей кийком по голові.
Місіс Марпл намагалася уважно обміркувати цю інформацію.
— Душогуби мені подобаються найбільше, — сказала Джіна. — Психи приваблюють значно менше. Звісно, Льюїс і доктор Мейверік думають, що всі вони психи — тобто вважають, що їхня поведінка формується під впливом пригнічених бажань, безладного домашнього життя, матерів, що втікають із дому з вояками, й такого іншого. Щодо мене, то я не можу з цим погодитися бо існують люди, яким у дитинстві жахливо жилося вдома, а проте вони залишаються цілком нормальними.
— Думаю, це надзвичайно складна проблема, — сказала міс Марпл.
Джіна засміялася, знову блиснувши своїми чудовими зубами.
— Мене це мало обходить. Схоже, деяким людям властиві поривання зробити світ кращим місцем для життя. Льюіс геть схибнувся на всьому цьому — наступного тижня він збирається їхати до Абердина, бо там в поліційному суді розглядатимуть справу хлопця, який мав уже п'ять судимостей.
— А хто він, той молодик, який зустрів мене на станції? Містер Лоусон. Він сказав, що допомагає містерові Сероколду. Він — його секретар?
— О, ні, в Едгара надто мало олії в голові, щоб бути секретарем. Він один із його пацієнтів, якщо дивитися на речі реально. Він мав звичку зупинятися в готелях, прикидатися ветеринаром або пілотом винищувача, позичати в людей гроші й вшиватися з ними. Як на мене, то він звичайний собі сучий син, не більше. Але Льюїс застосовує до всіх один підхід. Переконує їх, що вони — одна родина, доручає їм різну роботу та вдається до інших заходів, які допомогли б їм розвинути в собі почуття відповідальності. Я не виключаю, що рано чи пізно один із них повбиває всіх нас.
І Джіна весело засміялася.
Міс Марпл не стала сміятися.
Вони в'їхали у велику браму, біля якої стояв на посту воротар, виструнчений, як солдат, і рушили під'їзною алеєю, між двома рядами рододендронів. Під'їзна алея була в поганому стані, й уся територія маєтку здавалася занедбаною.
Правильно витлумачивши погляд своєї супутниці, Джіна сказала:
— Під час війни тут не залишилося жодного садівника, а згодом ніхто не потурбувався їх найняти. Тому й видовище досить жахливе.
Вони звернули на повороті алеї, і Стоунігейтс постав перед ними в усій своїй красі. Це була, як і сказала Джіна, велика будівля у стилі вікторіанськоі готики — такий собі храм, присвячений Плутократії. Філантрогія додала до неї кілька флігелів та зовнішніх прибудов, які, хоч і не надто відрізнялися за стилем, проте в цілому позбавляли будівлю будь-якої єдності чи архітектурного смислу.
— Бридка споруда, чи не так? — сказала Джіна з лагідною поблажливістю. — Я бачу бабусю, онде на терасі. Зупиню машину тут, і ви підете привітатися з нею.
Міс Марпл пішла понад терасою до своєї давньої подруги.
Здалеку тоненька й струнка постать здавалася напрочуд дівочою, незважаючи на ковіньку, на яку вона спиралася, та її повільну й, напевне, болючу для неї ходу. Було таке враження, ніби молода дівчина з перебільшеною старанністю наслідувала жінку старшого віку.
— Джейн, — сказала місіс Сероколд.
— Дорога Кері Луїзо.
Атож, це була вона, Кері Луїза. Поза всяким сумнівом, це була вона. Дивовижно не змінена, дивовижно досі молода, хоч, на відміну від сестри, вона не користувалася ані косметикою, ані штучними засобами омолодження. Волосся в неї було сиве, але воно завжди мало сріблястий відтінок, і його колір змінився мало. Її шкіра, як і колись, мала барву рожево-білої трояндової пелюстки, але тепер ця пелюстка була зім'ята. Очі й зараз дивилися невинним зоряним поглядом. Вона зберегла струнку дівочу постать, а її голова досі була схилена набік, як у пташки.