— А й справді. Желе з портвейну й бульйон із телячих голів, який носили хворим. Моя мати брала в цьому участь.
— Так воно й було. Але ті, хто раніше закликав годувати тіло, потім загорілися бажанням годувати розум. Усі наче збожеволіли на прагненні давати освіту нижчим класам. Але й ця мода минула. Скоро, я сподіваюся, буде модно оберігати своїх дітей від освіти, тримати їх у стані неграмотності доти, доки їм не виповниться вісімнадцять років. Хай там як, а Фонд Гульбрандсена та Освітній фонд стали переживати певні труднощі, коли держава перебрала на себе їхні функції. І тут з'являється Льюїс зі своїм палким ентузіазмом щодо конструктивного перевиховання неповнолітніх злочинців. Спочатку він спрямував увагу на тему, яка мала безпосередній стосунок до його професії — ревізування рахунків, де винахідливі молоді люди здійснювали свої шахрайські оборудки. Він дедалі більше переконувався в тому, що в неповнолітніх злочинцях не було нічого ненормального — що ті мали чудові мізки та можливості, і треба було лише спрямувати їх на правильний шлях.
— У цьому щось є, — сказала міс Марпл. — Але я маю певні сумніви. Пригадую…
Вона раптом замовкла й подивилася на годинник.
— О, моя люба, я не повинна запізнитися на поїзд, який відходить о пів на сьому.
Рут Вен Райдок запитала:
— То ти поїдеш до Стоунігейтса?
Підібравши свою базарну сумку та парасольку, міс Марпл відповіла:
— Якщо Кері Луїза мене запросить…
— Вона тебе запросить. Ти поїдеш? Ти мені обіцяєш, Джейн?
Джейн Марпл пообіцяла.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Міс Марпл вийшла з потяга на станції Маркет-Кайндл. Люб'язний пасажир-попутник виніс за нею на перон її валізу, і міс Марпл із сіткою, вилинялою шкіряною сумочкою та кількома верхніми одежинами в руках проказала звичайні в таких випадках слова подяки:
— Це дуже мило з вашого боку… Сьогодні з речами так важко — носіїв зовсім мало. Я так хвилююся, коли вирушаю в подорож.
Її слова потонули в гудінні станційного гучномовця, який голосно, але нечітко повідомив, що потяг о третій вісімнадцять прибув на першу платформу й через стільки-то хвилин вирушить далі, до станцій, назви яких було неможливо розчути.
Маркет-Кайндл була великою й безлюдною станцією. На пероні тут гуляв вітер, але ні пасажирів, ні людей із залізничного персоналу майже не було видно. Претензії станції на значущість грунтувалися на тому, що вона мала аж шість платформ і тупик, де статечно пахкав невеличкий паротяг, тягнучи за собою один вагон.
Міс Марпл, одягнена дещо вбогіше, аніж вона собі зазвичай дозволяла (і дуже рада, що досі не викинула свій старий плямистий плащ) досить розгублено розглядалася навкруги, коли до неї підійшов якийсь молодик.
— Міс Марпл? — запитав він. У його голосі прозвучали несподівано драматичні ноти, так, ніби її прізвище було першим словом його ролі в якійсь виставі аматорського театру. — Я приїхав сюди вас зустріти — зі Стоунігейтса.
Міс Марпл подивилася на нього вдячним поглядом, чарівна й, на перший погляд, цілком безпорадна стара леді, з дуже проникливими синіми очима, якщо він завдав собі клопоту це помітити. Особистість молодика зовсім не відповідала його голосу. Вона була набагато менш значущою, можна навіть сказати, зовсім незначущою. Його повіки чомусь нервово пересмикувалися.
— О, дякую вам, — сказала міс Марпл. — У мене тільки валіза.
Вона звернула увагу на те, що молодик не взяв її валізу сам. Він підкликав пальцем носія, який котив повз них свого ручного візка, навантаженого кількома ящиками.
— Заберіть цю валізу, — сказав він і додав голосом, сповненим значущості: — Для Стоунігейтса.
Носій весело відповів.
— Хвилину зачекайте. Зараз заберу.
У міс Марпл склалося враження, що її новий знайомий не був у захваті від цієї відповіді. Так, ніби в нього на очах хтось віддав перевагу якійсь халупі перед Букінгемським палацом
— Залізниці стають дедалі нестерпнішими, — зауважив він.
Ведучи міс Марпл до виходу зі станції, він сказав:
— Я Едгар Лоусон. Місіс Сероколд попросила мене зустріти вас. Я допомагаю містерові Сероколду в його роботі.
У його голосі знову прозвучав натяк, що дуже заклопотаний і дуже цінний працівник відклав надзвичайно важливі справи, поступившись джентельменській необхідності зробити приємність дружині свого працедавця.
І знову ж таки це враження було не зовсім переконливим — воно мало присмак якоїсь театральності.
Міс Марпл замислилася, намагаючись скласти для себе якусь думку про Едгара Лоусона.
Вони вийшли зі станції, й Едгар повів стару леді туди, де стояв доволі пошарпаний старенький форд.
Він уже почав казати фразу: "Ви волієте сісти спереду, поруч зі мною, чи на задньому сидінні?", коли раптом ситуація змінилася.
Новісінький і блискучий двомісний "Ролс-Бентлі" з лагідним гурчанням заїхав на станційне подвір'я й зупинився біля форда Надзвичайно вродлива молода жінка вистрибнула з нього й підійшла до них. Той факт, що на ній були брудні вельветові штани й проста сорочка, розстібнута на шиї, лише підкреслював у якийсь дивний спосіб, що вона не тільки була вродлива, а й дорого коштувала.
— А, ти вже тут, Едгаре. Я так і знала, що не встигну випередити тебе. Бачу, ти вже зустрів міс Марпл. А я теж приїхала зустрічати її. — Вона подарувала міс Марпл сліпучу усмішку, показавши разок чудових зубів, що яскраво зблиснули на тлі засмаглого обличчя. — Я Джіна, — сказала вона, — онука Кері Луїзи. Як вам подорожувалося? Не дуже зручно й весело, чи не так? Яка гарна сітка. Мені подобаються сітки. Я візьму її, а також ваше пальто й плащ, і вам буде зручніше сісти в мою машину.
Обличчя в Едгара почервоніло. Він запротестував:
— Послухай-но, Джіно, це я приїхав зустріти міс Марпл. Так було домовлено…
І знову зблиснули зуби в широкій, лінивій усмішці.
— О, я знаю, Едгаре, але мені раптом подумалося, що буде чудово, коли і я приїду. Я заберу її з собою, а ти можеш зачекати й привезти валізи.
Вона гримнула дверцятами, зачиняючи їх за міс Марпл, перебігла на протилежний бік машини, стрибнула на сидіння водія, і вони з гурчанням швидко виїхали за межі станції.
Озирнувшись назад, міс Марпл побачила обличчя Едгара Лоусона.