Їхню розмову перервано появою двох чоловіків, які стукають у двері.
ФРЕДЕРІК. Так?
У гримерку Фредеріка входить міністр внутрішніх справ барон Ремюза у супроводі графа Піємана, сухуватого невеличкого старого з викривленою ступнею.
ФРЕДЕРІК (здивований). Пан міністр внутрішніх справ.
РЕМЮЗА. Добривечір, мій дорогий Леметре.
ФРЕДЕРІК. Ваш візит — велика честь для мене. Мені радіти чи хвилюватись?
РЕМЮЗА (жваво). Ви знайомі з графом Пієманом, нашим Інспектором театрів?
ФРЕДЕРІК (кланяється). Ясна річ.
ПІЄМАН. Добривечір, дорогий і великий артисте.
РЕМЮЗА. Ми не можемо сказати жодних компліментів з приводу вашого виступу цього вечора, бо ми разом із Пієманом були на нараді в Міністерстві. На жаль, високопоставлені урядовці нині закінчують робочий день так само пізно, як актори… (Пауза). Як мені розповіли мої люди, цього вечора в театрі відбувалися дивні речі…
ФРЕДЕРІК. Ви маєте на увазі того бандита, який проник у "Фолі-Драматік"?
РЕМЮЗА. Так, це обурливо. Цей фанатик якимось таємничим чином вислизнув з рук моїх людей. (Пильно дивиться на Фредеріка). На їхню думку, це вдалося тільки завдяки спільникам.
ФРЕДЕРІК. Вони виправдовують власну невдачу.
РЕМЮЗА. У цьому театрі сила-силенна республіканців.
ФРЕДЕРІК. Як ви кажете "сила-силенна"! Та їх сила-силенна по всій Франції, отже, має бути й тут.
РЕМЮЗА. Ви зухвалі.
ФРЕДЕРІК. Це одна з тих якостей, які мені приписують.
РЕМЮЗА. І те, що ви республіканець?
ФРЕДЕРІК. Це приписують лише багатим.
Барон Ремюза, аристократ, не може не оцінити загадкові відповіді Фредеріка. Вони дивляться один на одного. І знають, що жоден із двох не піде далі.
ПІЄМАН (улесливо і красномовно). Дорогий друже, але ж ви не думаєте, що такий артист, як пан Леметр, може бути в цьому замішаний? В ньому все — мистецтво, з голови до п'ят, нічого, крім мистецтва. Він — суцільне мистецтво.
РЕМЮЗА. Я лише хотів попередити пана Леметра, що наша поліція на чатах.
ФРЕДЕРІК. Я це помітив: можна грати без публіки, але не без жандармів.
РЕМЮЗА. Цей театр мене непокоїть.
ПІЄМАН (як і раніше медоточиво відносно Фредеріка). Ні, не взагалі театр, пане Міністр, а саме ці театри, театри на Бульварі Тампль. (Фредеріку). До речі, не можу зрозуміти, як актор вашого таланту може ховати себе на цих негідних сценах, ваш геній заслуговує Комеді-Франсез.
ФРЕДЕРІК. І що ж я там виграю?
ПІЄМАН (подумав, що Фредерік не розчув). Я сказав: Комеді-Франсез.
ФРЕДЕРІК (теж повторює, як глухому). Що б я там виграв?
ПІЄМАН (задихаючись). Але ж… але ж… визнання.
ФРЕДЕРІК. Їх сотні, там, на вулиці, тих, що чекають на мене, аби вшанувати; а в деякі вечори вони носять мене на руках.
ПІЄМАН. Я казав про визнання аристократами.
ФРЕДЕРІК. Аристократки приходять у Комеді-Франсез демонструвати свої діаманти, а плакати і сміятись ідуть на бульвар.
РЕМЮЗА. Годі, дорогий мій Леметре, граф Пієман має рацію: якби ви перейшли до Комеді-Франсез, то покинули б цей жахливий репертуар. Принаймні визнайте, що тут, на всьому Бульварі Тампль, щовечора із шостої години до опівночі, на всіх сценах усіх театрів здійснюється щонайменше сотня злочинів, тридцять дуелей, двадцять насильницьких смертей, викрадається не менше десяти цнотливих дівчат, п'ять з яких ґвалтують, кинджали зрадників пронизують камзоли, шпаги героїв протикають негідників, отрута світиться на дні келихів, вже не кажучи про шляхетних батьків, чиї серця потерпають від підлоти їхніх негідних нащадків, і про героїв-коханців, які вмирають, бо їх розлюбили! І щовечора тече кров і сокира падає на плаху.
ФРЕДЕРІК (йому смішно). Кров із чорничного соку і плаха з картону.
РЕМЮЗА. Але все ж таки!
ФРЕДЕРІК (йому смішно). Але ж це бульвар Злочину.
ПІЄМАН. Позаяк це Бульвар несмаку.
ФРЕДЕРІК. Несмак, ця гримаса, яка з'являється на наших пиках відносно смаку, відмінного від власного. (Відкриває вікно у гримерці). Чуєте, пане Міністр, цей гомін Бульвару, гомін народу, цей неспокій, це життя, це нетерпіння? Сорок років поспіль він скидає королів і міністрів, це той народ, якому холодно і голодно, який руйнує в'язниці і співає нових пісень, він хоче хліба і хоче видовищ. Його чути всюди — і на вулиці, і в театрі. Ви усвідомлюєте, пане Міністр, що довелося чекати Революції, щоб у народу нарешті з'явилися власні театри? До 1791 року тільки три королівські зали — Комеді-Франсез, Італійська Комедія і Опера — мали право ставити п'єси. Минуло дуже мало часу, щоб народ мав свободу самовираження.
ПІЄМАН (з огидою). Господи, вираження чого? Все це неймовірний несмак, ганебні й галасливі мелодрами.
ФРЕДЕРІК. Бульвар — дитя Революції. Він відлунює її гомін і її лють, він жорстокий і сповнений ентузіазму, величний і кумедний, він вірить не у випадок, а в добро, він прагне тріумфу добра і смерті зрадникам.
ПІЄМАН. Можливо! Але про що свідчать всі ці крики і широкі жести? Що вони тішаться гидотою, нічого більше.
ФРЕДЕРІК. Класичні трагедії здаються надто скромними і млявими для тих, хто на власні очі бачив жахіття злиднів і принижень, стрілянину, барикади, голови на списах, трупи розстріляних у рівчаках, спалах ножа гільйотини, що розсікає шию короля, а там — ще зовсім недавно — вози зі складеними штабелями жертвами холери. У Парижі смерть стає буденним дійством, панове, вона має знайти своє місце і на кону.
ПІЄМАН. Овва… Ви проявили себе красномовним, але ви не знайдете підтримки серед освічених людей.
ФРЕДЕРІК. Освічені люди завше мають відсталу культуру, вони користуються ідеями минулих поколінь і застарілими смаками. Серед нашої публіки кожен другий — невіглас, так, але саме ці неосвічені люди здатні сприймати нове без забобонів. Саме Бульвар першим сприйняв німецьких поетів-романтиків, і саме бульвар щойно відкрив і возвеличив Шекспіра.
ПІЄМАН. Послухайте, мій дорогий Фредеріку, щоб не збиватися на манівці, скажу вам, що я скористався каретою Пана Ремюза, щоб побачити вас і запитати прямо: чом би вам не зіграти у запропонованій мною п'єсі у Комеді-Франсез?
ФРЕДЕРІК. Перепрошую?
ПІЄМАН. Ви прочитали мою п'єсу "Орест і його ліра"?
РЕМЮЗА (дуже ввічливо). Чудовий твір.
ФРЕДЕРІК (як луна). Чудовий.