— Що там у Жепів сталося?
— Побив він її, чи що?
А Марися голосила ще дужче за свого чоловіка, бо любила його, бідолаху, над усе у світі.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, В ЯКОМУ ми ЗНАЙОМИМОСЬ ІЗ ЗАКОНОДАВЧИМ ОРГАНОМ БАРАНЯЧОЇ ГОЛОВИ ТА ГОЛОВНИМИ ЙОГО ПРОВОДИРЯМИ
На другий день було призначено засідання волосного суду. Засідателі з'їхались із усієї волості, за винятком панів-шляхтичів. Кілька їх теж були засідателями, та не хотіли відставати від інших і тримались англійської політики, тобто "принципу невтручання", що його так вихваляв знаменитий державний муж Джон Брайт. Однак це не виключало посереднього впливу "інтелігенції" на долю волості. Коли хто-не-будь з "інтелігенції" мав справу в волості, то напередодні засідання запрошував до себе Золзікевича, потім у кабінеті представника "інтелігенції" з'являлась горілка, сигари —і справа влаштовувалась швидко. А далі надходив обід, на котрий чемно запрошувано пана Золзікевича: "Ану, сідай, пане Золзікевичу, сідай!"
Пан Золзікевич сідав, а на другий день казав війтові: "Вчора я був на обіді у Метішевських, Скорабев-ських чи Осьцешинських. Гм! У них дочка на виданні: отож я розумію, що воно означає!" Під час обіду пан Золзікевич намагався додержувати правил доброго тону, їсти різні дивовижні страви так, як їли інші, а головне, не показувати при цьому, що таке запрошення дуже тішить його самолюбство.
Взагалі це був чоловік дуже тактовний, який скрізь умів належно повестися: він не тільки не розгублювався, а сміливо втручався в розмову, весь час пригадуючи "того шановного комісара" або "того прекрасного начальника", з котрими він цими днями грав у преферанс по копійці. Словом, намагався показати, що він запанібрата з першими можновладцями Ослові-цького повіту. Правда, він помічав, що під час його оповіді пани якось чудно втуплювалися в тарілки, але вважав, що то така мода. Дивувало його часто й те, що пан-дідич, не чекаючи, поки сам він стане прощатись, ляпав його по плечу й казав: "Ну, бувай здоров, пане Золзікевичу", але знову вважав, що так у великопанському товаристві заведено. Причому, тиснучи на прощання господареві руку, пан Золзікевич завжди відчував у ній щось шелестюче. Миттю зігнувши пальці і дряпнувши пана по долоні, він вигрібав з неї "щось шелестюче", не забуваючи при цьому додати: "Ну, пане добродію, між нами то вже зайве! А щодо вашої справи, то можете бути спокійні!"
Пан добродій справді міг бути спокійний, бо пан Золзікевич тримав у руках Бурака і засідателя Гомулу, а вони втрьох тримали в руках весь суд, так що іншим залишалось тільки погоджуватися з тим, що ця трійця ухвалила. В цьому пе було нічого дивного, бо геніальні індивідууми в кожній громаді завойовують незаперечний вплив і стають біля керма.
Завдяки такому енергійному керівництву та вродженим талантам пана Золзікевича, справи в волості йшли б напевне якнайкраще, коли б він завжди пояснював судові, як тлумачити справу з погляду суто юридичного, бо ті справи, котрі не супроводились "чимось шелестючим", він полишав на самостійний розсуд засідателів і під час їх розгляду спокійнісінько длубав у носі, а засідателі зовсім розгублювались.
Із шляхти, а точніше кажучи — з панів, тільки пан Флосс, дідич з Малих Поотемповіц, спочатку виступав як засідатель у волосному суді, бо вважав, що інтелігенція повинна брати в ньому участь. Але це викликало загальне невдоволення. Шляхта вважала пана Флосса за "червоного", про що свідчило навіть його прізвище, а селяни з демократичного почуття власної окреміш-ності визнавали, що не личить панові сидіти на однім лаві з селянами, найкращим доказом чого е те, що "інші пани цього не роблять". Взагалі селяни могли закинути панові Флоссові те, що він був не з панів пан. Щодо Золзікевича, то він не любив пана Флосса за те, що той нічим "шелестючим" не прагнув заслужити його приязнь, а одного разу як засідатель навіть наказав йому замовкнути, чим настроїв проти себе й інших. Скінчилось на тому, що одного прекрасного ранку котрийсь із засідателів сказав йому в присутності всього суду: "Хіба ви — п&н? Пан Осьцешинський — ото пан! Пан Скорабевськнй — ото пан! А ви не пан, а скоробагатько". Почувши це, пан Флосс, що недавно купив маєток Круха Воля, плюнув на все і полишив волосне волості, як свого часу міське місту. Шляхта казала: "Догрався", при чому на захист принципу невтручання наводила мудре прислів'я: "Масти мужика медом, а він... і т. д.".
Таким чином волость, не збаламучена участю "інтелігенції", вирішувала власні справи без допомоги згаданого вище елемента, а лише своїм бараноголовським розумом, якого повинно було вистачити для Баранячої Голови на тій підставі, на якій паризького вистачало для Парижа або автономного галичанського для Галичини. Зрештою вже всім відомо, що практичний розум, або, як його інакше називають у Привіслянському краю та прилеглих до нього околицях, "здоровий мужицький глузд" вартий більш, ніж інтелект будь-якого іншого стану, а що жителі вищеназваного краю та прилеглих провінцій вже народжуються з цим "здоровим глуздом", мені здається, не треба й доводити.
Це негайно підтвердилось у Баранячій Голові, коли на засіданні, про яке мовиться, було прочитано запи-
тання від вищої адміністрації: чи не погодиться волость на своїй території власним коштом поправити дорогу, що йде па Ословіци. Цей проект взагалі дуже не подобався patres conscriptiа один з місцевих сенаторів заявив, що дороги нема потреби лагодити, бо можна їздити через луг папа Скорабевського. Якби пап Скорабевський був присутній на цьому засіданні, він напевне знайшов би причипу для заперечення цього pro publico bono2, але пана Скорабевського не було, бо й він додержував принципу невтручання. Таким чином пропозиція сенатора безумовно пройшла була б unanimitate— якби пан Золзікевич не був учора в пана Скорабевського на обіді, де розповідав панні Ядвізі сцену задушення двох іспанських генералів у Мадріді, яку вичитав в "Ізабеллі Іспанській" видання пана Бреслауера, а прощаючись з паном Скорабевський, відчув у його долоні "щось шелестюче". Отже, писар, замість записати поправку, перестав длубати в носі й відклав перо, а це означало, що він хоче взяти слово.