— Агов, Жепихо!
Жепиха зупинилася і спитала:
— Чого вам? А він:
— Були в волості в суді?
— Була.
— Були у ксьондза?
— Була.
— Були у пана?
— Була.
— Були в повіті?
— Була.
— І нічого не добились?
Жепиха тільки зітхнула, а Шмуль знову: •— Та й дурні ж ви! Мабуть, в усій Баранячій Голові нема нікого дурнішого за вас! І чого вам було туди ходити?
— А куди ж я мала йти?
— Куди? — відповів Шмуль.— А на чому угода стоїть? На папері. А не буде паперу, не буде й угоди. Подерти папір — та й усе!
— Ой господи! — каже Жепиха.— Якби ж я мала той папір, я б його давно подерла.
— Га-а... Хіба ж ви не знаєте, що папір у писаря? Ну... я знаю, що ви у нього багато чого можете добитись. Він мені казав: нехай Жепиха, каже, прийде та мене попросить, а я, каже, папір подеру, та й усе!
Жепиха нічого не відповіла, тільки схопила відро га дужку й пішла додому. Тим часом надворі смеркло.
Увечері пан писар, уже роздягнений, в самій білизні, лежав собі на ліжку — цапина борідка догори — й читав "Таємниці палацу Тюїльрі", також видання пана Бреслауера. Читав саме сцену, як іспанський посол
Олозага цілував ноги Євгенії. Сцена була так гарно написана, що пана писаря ніби щось підкидало на ліжку. Горить свічка, тріщить в лою муха. Раптом пан писар чув, що хтось стукав в двері, але так тихо, що ледве можна почути.
— Хто там? — питав він голосно й сердито,— бо ж йому перешкоджають.
— Я! — пошепки відповів голос. *— Що за "я"?
Голос прошемрав:
— Жепиха...
Пан писар підхопився з ліжка й відчинив двері. Увійшла Жепиха така злякана, що хотіла щось казати й не могла. Але Золзікевич був добра людина, він її підбадьорив: як був роздягнений, обхопив її за стан і промовив:
— Ага, прийшла коза до воза! По угоду, Марисю, прийшла, еге?
— Так.
Тоді Золзікевич пригорнув її до себе і вп'явся губами в її тремтячі уста.
— А що тепер буде? — спитав весело. Жінка зблідла, як полотно.
— Хай діється воля божа! — шепнула. Пан писар... дмухнув на свічку.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. КІНЕЦЬ СТРАЖДАННЯ
На небі вже зайшов Віз і зійшла Квочка, коли двері стиха рипнули і Жепиха увійшла до хати. Увійшла і стала, мов укопана, бо сподівалась, що Жепа, як звичайно, спатиме в корчмі, а він сидів на скрині під стіною, впершись кулаками в коліна, й дивився в землю.
В челюстях печі догасав жар.
Де ти була? — похмуро спитав Жепа.
Замість того щоб відповісти, вона впала до його ніг і гірко заридала.
— Вавжон! Вавжон! Для тебе то я, для тебе пішла на таку ганьбу! Обманив мене, а потім налаяв і вигнав. Вавжон, хоч ти пожалій мене, мій сердешний! Вавжон! Вавжон!
Жепа дістав з-за скрині сокиру.
•— Ні,— сказав він спокійним голосом,— тепер уже прийшов твій кінець, небого! Прощайся з цим світом, бо вже ти його пе побачиш. Не будеш ти, небого, більше в хаті сидіти, а будеш ти на цвинтарі лежати... вже ти...
Вона з ясахом глянула на нього.
*— Це ти хочеш мене замордувати?
А він:
>— Ну, Марисю, не трать даремно часу, перехрестись, небого, та й буде тобі кінець, і не почуєш...
— Вавжон, це ти справді?-
— Клади голову иа скриню...
— Вавжон, змилуйся!
— Клади голову на скриню! — крикнув він уже з піною на губах.
— Ой, ради бога! Рятуйте! Люди добрі, рят...
Пролунав глухий удар, потім стогін і — гупнула голова на підлогу; потім другий удар, і тихіший стогін, потім третій, четвертий, п'ятий, шостий... На підлогу полився струмінь крові, жар у печі згас. Жінка задрижала всім тілом, потім випросталась і застигла.
Незабаром червона заграва розітнула темряву: горів панський маєток.
ЕПІЛОГ
А тепер скажу вам щось на вухо, любі читачі. Жепу не взяли б у солдати. Угоди, підписаної в корчмі, було не досить. Тільки, бачите, селяни на таких речах не
знаються, а інтелігенція, завдяки своїй нейтральності, також знав небагато, отже... пан Золзікевич, котрий трохи знав про це, розраховував, що справа в усякому разі затягнеться, а страх кине жінку в його обійми.
І цей великий чоловік не помилився.
Ви спитаєте, що з ним сталося? А що могло статися? Підпаливши панські будівлі, Жепа пішов був і до писаря, щоб помститись, але крик "Горить!" збудив усе село, і таким чином Золзікевич лишився цілим.
Отож він і далі писарює в Баранячій Голові, але має надію, що його оберуть суддею. Він якраз оце прочитав роман "Барбара Убрик" і сподівається також на те, що панна Ядвіга незабаром потисне йому під столом руку.
Чи ті надії справдяться, покаже майбутнє.