— Спасибі на доброму слові! •— Ну, за ваше здоров'я!
Випили знову, а що пили вони арак, Жепа вдарив денцем склянки об стільницю і сказав:
— От добро, так добро!
— То, може, ще?
— Наливайте!
Жепа все більше червонів, а Бурак все йому доливав.
— От ви,— нарешті промовив він до Жепи,— хоч корець гороху одною рукою й завдасте на спину, а на війну піти побоялися б.
— Чого б цс я мав боятись? Коли вже битись, то битись.
Гомула на це сказав:
— Інший і малий, та відважний, а інший великий і дужий, а, однак, боягуз.
— Брехня,— відповів Жепа,— я не боягуз, Гомула на те відказав:
— А хто вас знає?
— А я кажу,— промовив Жепа, показуючи кулака, як добрий буханець завбільшки,— коли б молоснув вас по спині оцим кулаком, то ви розсипалися б, як стара бочка.
— А може, й ні.
•— Хочете спробувати?
— Годі вам,— втрутився війт.— Ви що, побитись хочете? Давайте краще вип'ємо ще.
Вони випили знову, але Бурак і Гомула тільки губи вмочили, а Жепа випив повну склянку араку, аж очі йому мало на лоба не вилізли.
— Тепер поцілуйтесь,— запропонував війт.
Жепа став обійматись та цілуватись, потім заплакав, а це вже означало, що він добре хильнув. Далі почав нарікати на лиху долю, пригадавши рябе теля, яке два тижні тому вночі здохло на оборі.
— Ой, яке ж бо теля було, боже мій! — мовив віп жалісно.
— Не журіться,— сказав Бурак.— До писаря з повіту прийшла бамага, нібито панський ліс роздадуть хазяям.
Жепа на це відповів:
— Т справедливо! Бо хіба пан той ліс садив? А потім знову став журитись:
— Ой, що вже теля було, то теля! Оце ссе корову, та як штовхне її в вим'я, то вона аж до стіни одле-тить.
— Писар казав".
— А що мені писар? — сердито перебив його Жепа.— Писар для мене:
Значить стільки, Як той Філька...
— Щоб не сварилися ви, давайте лучче вип'ємо! Випили ще раз. Жепа заспокоївся і тихо сидів на
ослоні, а тим часом двері відчинилися і на порозі з'явились зелений картуз, кирпатий ніс і цапина борідка писаря.
Шапка у Жепи зсунулась на потилицю, він умить скинув її на землю, підхопився і пробурмотів:
— Слава Ісусу!
— Є тут війт? — спитав писар,
— Є! — разом відповіли утрьох.
Писар підійшов до стола. До нього зараз же підскочив Шмуль із чаркою араку. Золзікевич понюхав, скривився і сів до столу.
Якийсь час усі мовчали. Нарешті Гомула почав:
— Пане писарю?
— Чого?
— Чи то правда, що люди говорять про той ліс?
— Правда. Тільки треба вам всією громадою підписати прошеніє.
— Я нічого не підписуватиму,— озвався Жепа, бо, як і всі селяни, не любив підписувати своє прізвище.
— Ніхто тебе й не проситиме. Не підпишеш, то нічого й не одержиш. Воля твоя.
Жепа почухав потилицю, а писар, звертаючись до війта і засідателя, промовив офіційним тоном:
— Про ліс — правда. Тільки кожен повинен обгородити свою ділянку, щоб не було сварок.
— Та огорожа коштуватиме більше, ніж ліс,— втрутився Жепа.
Писар не звернув на нього уваги.
— На огорожу,—казав він далі, звертаючись до війта і засідателя,— гроші пришле казна. На цьому кожен ще й заробить, бо на душу припадає по п'ятдесят карбованців.
У Жени аж очі заблищали.
— Коли так, то підпишусь. А де ж гроші?
— У мене,— сказав писар.— А ось документ. Сказавши це, писар видобув з кишені складений
учетверо папір і прочитав щось, чого ніхто не зрозумів, але всі дуже зраділи. Якби Жепа не був такий п'яний, він помітив би, що війт підморгує засідателеві. Потім — диво дивне! — писар вийняв гроші і сказав:
— Ну, хто перший?
Війт і засідатель підписали, але коли Жепа взявся За перо, Золзікевич відсунув документ і промовив:
— А може, не хочеш? Тут усе добровільно.
— Чого Я{ би я не хотів? Писар гукнув:
— Шмуль!
Шмуль показався в дверях.
— Що пан писар хочуть?
Будь і ти свідком, що тут усе добровільно. Писар знов звернувся до Жепи:
— Може, не хочеш?
Але Жепа вже підписав, посадивши здоровенну ляпку, потім взяв у писаря гроші, сховав у пазуху й закричав:
— А дай-но ще араку!
Шмуль приніс; випили раз і другий. Потім Жепа вперся кулаками в коліна й задрімав.
Так він сидів деякий час, похитуючись, нарешті звалився з ослона на землю і пробурмотів: "Господи, помилуй мене, грішного!" — й заснув.
Жінка за ним не прийшла, бо знала, що коли вій* п'яний, то може дати їй лунки. Таке траплялося. Другого дня Жепа перепрошував жінку, цілував її в руки, і коли був тверезий, ніколи не казав їй лихого слова.
Отже, Жепа проспав у корчмі цілу ніч. Вранці прокинувся до схід сонця й витріщив очі: це була не його хата, а корчма, і лежав він не в ванькирі, де вони вчора пили, а в загальній кімнаті з шинквасом.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!
Він ще раз роздивився. Сонце вже зійшло і заглядало крізь шибки за пганквас. Коло вікна стояв Шмуль і, хитаючись із боку на бік, голосно молився.
— Шмулю, псявіро! — вигукнув Жепа.
Але Шмуль нічого не відповів. Він хитався вперед і назад, далі вийняв з пазухи якогось ремінця, поцілував його й зарепетував, дякуючи богові, що дав ранішню зорю й вивів сонце на небо, що прогнав ніч із землі і привів день, що він такий величний і могутній.
Тоді Жепа почав обмацувати себе, як то робить кожен селянин, що переночував у корчмі. Нарешті намацав гроші.
— Ісус, Марія! А це що?
Тим часом Шмуль закінчив молитись і, знявши з голови цпцеле, заніс його в ванькир і повільно та поважно повернувся назад.
— Шмулю!
— Ну, чого тобі треба?
— Що це у мене за гроші?
— А ти, дурню, не знаєш? Ти ж учора погодився з війтом, що замість його сина жеребка тягтимеш, і гроші взяв, і контракт підписав.
Почувши це, Жепа зблід, як стіна, кинув шапкою об землю, потім гепнувся сам і закричав так, що аж шибки задеренчали.
— Ну, пішов к бісу, ти, солдат! — флегматично промовив Шмуль.
За півгодини Жепа наближався до своєї хати. Його жінка, що саме топила в печі, почувши, як він скрипнув ворітьми, вибігла йому назустріч і люто промовила:
— Ах ти, пияку!
Але, глянувши на свого чоловіка, вона аж злякалась, бо ледве впізнала його.
— Що з тобою?
Жепа увійшов до хати, сів на лаві, але не міг вимовити й слова, лшпе мовчки дивився в землю. Проте жінка потроху випитала у нього все. "Продано мене, як Христа",— скінчив нарешті Жепа, сказав так, хоч Христа продано було в інакших умовах... Тоді жінка страшно залементувала, він за нею, заверещала й дитина в колисці. Навіть Кручек так жалібно заскавулив, що з деяких хат повибігали жінки з ложками в руках і стали питати одна в одної: