Як добре було б усе спокійно роздивитися, та на це Еміль не мав часу. В передньому вагоні сидів чоловік із його грошима й міг кожної хвилини вийти і зникнути в юрбі. Тоді — кінець. Бо там, серед людей, машин і автобусів, уже нікого не знайдеш.
Еміль вистромив із вікна голову. А що, як злодій вже ушився? І він їде тепер сам у трамваї не знати куди, не знати навіщо, а бабуся й досі чекає його на вокзалі Фрід-ріхштрасе біля кіоска з квітами і навіть гадки не має, що її онук кружляє по Берліну на трамваї № 177 і що з ним сталося таке лихо. Аж зло бере!
Трамвай уперше спинився. Еміль не зводив очей з переднього вагона, та з нього ніхто не вийшов. Зате на цій зупинці сіло багато людей, вони товпились і на площадці, де стояв Еміль. Якомусь дядькові не сподобалося, що Еміль часто висовувався з вікна.
— Хіба ти не бачиш, що заважаєш людям? — сердито буркнув він.
Кондуктор, що продавав у вагоні квитки, смикнув за мотузку. Задзеленчав дзвоник, і трамвай поїхав далі. Еміль знову забився у свій куток, його штовхали, наступали на ноги, а він зі страхом думав: "У мене ж немає грошей! Коли кондуктор підійде, я повинен взяти квиток. А як не візьму, мене висадять. Ні, краще померти!"
Він подивився на людей, що стояли навколо нього. Чи не можна когось легенько смикнути за пальто і сказати: "Позичте мені, будь ласка, грошей на квиток"? Але в усіх такі серйозні обличчя. Один чоловік читав газету, інші двоє розмовляли про зухвале пограбування банку.
— Вони зробили справжній . підкоп,— розповідав один.— Пробралися до приміщення й повідмикали всі сейфи. Завдали банкові збитків на кілька мільйонів.
— Найважче з'ясувати, що ж, власне, забрано із сейфів,— сказав другий чоловік.— Адже люди, які орендують сейфи, не зобов'язані повідомляти банкові, що саме вони в тих сейфах замикають.
— Тепер кожен із них може твердити, що тримав у сейфі діамантів на сотні тисяч марок, хоч насправді там лежало зовсім небагато грошей чи якась дюжина мельхіорових ложок.
І обидва засміялися.
"Отак буде і зі мною,— сумно думав Еміль.— Я скажу, що Грундайс украв у мене сто сорок марок, і ніхто не повірить. А злодій скаже, що це нахабство з мого боку, бо там було лише три марки п'ятдесят пфенігів. От лиха година!"
Кондуктор підходив щоразу ближче. Тепер він стояв уже на дверях і голосно питав:
— Хто ще не має квитка?
Він відривав довгасті білі папірці й щипчиками пробивав їх. Люди на площадці давали йому гроші й брали квитки.
— Ну, а ти? — спитав він Еміля.
— Я загубив гроші, пане кондукторе,— сказав Еміль. Адже ніхто не повірив би, що гроші в нього вкрадено.
— Загубив гроші? Це я вже чув. А куди ти їдеш?
— Я... я ще не знаю,— затинаючись, пробурмотів Еміль.
— От вийдеш тоді на наступній зупинці й поміркуєш, куди тобі треба їхати.
— Ні, я не можу вийти, я повинен їхати, пане кондукторе, дуже вас прошу.
— Коли тобі сказано вийти, треба виходити. Зрозуміло?
— Дайте хлопчикові квиток,— озвався раптом чоловік, що читав газету.
І простяг кондукторові гроші. Той дав Емілеві квиток, але зауважив чоловікові з газетою:
— Якби ж ви знали, скільки тих хлопців щодня катається в трамваї, і всі, як один, запевняють, що загубили гроші. А потім глузують із нас.
— Цей з нас не глузуватиме,— відказав чоловік. Кондуктор знову повернув до середини вагона.
— Щиро вам дякую, добродію,— сказав Еміль.
— Нема за що,— і чоловік втупився в газету. Трамвай знову спинився. Еміль визирнув, чи не вийшов
злодій. Але Грундайсового котелка ніде не було видно.
— Чи не скажете мені своєї адреси? — спитав Еміль у пана з газетою.
— Навіщо?
— Щоб я міг повернути вам гроші, як тільки їх матиму. У Берліні я пробуду, мабуть, із тиждень, тож міг би зайти до вас. Звати мене Тішбайн, Еміль Тішбайн із Нойштадта.
— Ні, гроші на квиток я тобі подарував, про це нема й мови. Може, дати тобі ще трохи?
— Ні, ні,— рішуче заперечив Еміль.— Я більше не візьму.
— Як хочеш,— і чоловік став переглядати газету. Трамвай їхав, спинявся, знову їхав. Еміль прочитав
назву широкої гарної вулиці — Кайзер алеє. Він їхав невідомо куди. У передньому вагоні сидів злодій. А може, в цьому трамваї сидять і стоять ще й інші злодії? Ніхто не зглянувся на Еміля. Правда, незнайомий чоловік купив йому квиток, але тепер знову читає газету.
Місто таке величезне. А Еміль такий маленький. І жодна людина не поцікавиться, чому в нього немає грошей і чому він не знає, де йому виходити. У Берліні — чотири мільйони людей, але нікому немає діла до Еміля Тішбайна. Ніхто не хоче знати, який клопіт в іншої людини. У кожного доволі своїх турбот і радощів. І коли кажуть: "Як я вам співчуваю", то здебільшого мають на думці: "Дай мені спокій!"
Що воно буде? Еміль важко зітхнув. І відчув себе зовсім, зовсім самотнім.
Розділ сьомий
ВЕЛИКЕ ПОЖВАВЛЕННЯ НА ШУМАНШТРАСЕ
Поки Еміль їхав трамваєм № 177 по Кайзералее і не знав, де виходитиме, на вокзалі Фрідріхштрасе його чекали бабуся і кузина Поні Капелюшок. Вони стояли, як було домовлено, біля кіоска з квітами і раз у раз поглядали на годинник. Повз них проходило безліч людей. З валізками, кошиками, пакунками, шкіряними торбами й букетами квітів. Але Еміля серед них не було.
— Мабуть, він страшенно виріс, правда? — спитала Поні Капелюшок, котячи туди-сюди свій маленький нікельований велосипед.
Звичайно, не слід було брати сюди велосипед, але вона так довго канючила, що бабуся врешті сказала: "Гаразд, бери його з собою, вперте телятко". І тепер "уперте телятко" було в чудовому настрої і щиро раділо, уявляючи, як шанобливо подивиться на її "велик" Еміль. "Він напевне скаже, що це класна річ",— повідомила вона гоном знавця.
Бабуся врешті занепокоїлась.
— Я не можу збагнути, що сталося. Вже двадцять хвилин на сьому. Поїзд мав уже давно прибути.
Вони чекали ще кілька хвилин, а тоді бабуся послала дівчинку спитати про поїзд.
Поні Капелюшок узяла, звичайно, велосипед із собою.
— Чи ви не скажете, чому спізнюється поїзд із Ной-штадта? — спитала вона в контролера, що стояв на виході з перону.
Контролер стежив, чи всі люди, що проходять повз нього, мають квитки, і пробивав ті квитки особливими щипчиками.