— Нойштадт? Нойштадт? — Він на мить замислився.— А, той, що прибуває о вісімнадцятій годині сімнадцять хвилин... Поїзд уже давно прийшов.
— Ой, а ми стоїмо он там, біля кіоска з квітами, й чекаємо на мого кузена Еміля.
— Це приємно, приємно.
— А що тут приємного, пане інспекторе? — спитала здивована Поні й дзенькнула велосипедним дзвоником.
Контролер нічого не відповів і повернувся до дівчинки спиною.
— Але ж ви кумедний тип,— образилася вона.— До побачення!
Кілька чоловік засміялися. Контролер з досади аж прикусив губи. А Поні Капелюшок побігла до кіоска з квітами.
— Бабусю, поїзд давно прибув!
— Що ж сталось? — занепокоїлася старенька.— Якби хлопець взагалі не поїхав, то його мати телефонувала б. Чи він зійшов не на тому вокзалі? Але ж ми все точно описали.
— Нічого не розумію,— поважно сказала Поні.— Мабуть, він таки зійшов не там, де треба. Хлопці часом
бувають такі роззявляки. Можу закластися, що так воно і є.
їм не було іншої ради, як чекати. І вони чекали. П'ять хвилин.
Тоді ще п'ять хвилин.
— От безглуздя! — вигукнула Поні.— Тут можна стояти довіку. Чи немає ще одного кіоска з квітами?
— Піди подивись. Але не гайся.
Капелюшок знову взяла свій велосипед і об'їхала всю привокзальну площу. Іншого кіоска ніде не було. Тоді дівчинка розпитала двох залізничників і з гордим виглядом повернулася назад.
— Так от, іншого кіоска з квітами на вокзалі немає,— оголосила вона.— Це було б навіть смішно — два кіоски. Що я хотіла ще сказати? Ага, наступний поїзд з Ной-штадта прибуває о двадцятій тридцять три, тобто приблизно о пів на дев'яту. Ходімо тепер додому, а рівно о восьмій я приїду на велосипеді. Як і тоді Еміля не буде, то хоч у листі віддухопелю його, поганця.
— Поні, треба висловлюватися пристойніше!
— Ну, то він дістане від мене такого листа, що його аж замармудить. Можна і так сказати.
Бабуся заклопотано похитала головою.
— Все це мені не до вподоби. Все це мені не до вподоби,— бурмотіла старенька. Коли вона хвилювалася, то завжди повторювала все принаймні двічі.
Вони пішли додому. Дорогою, на Вайдендамському мосту, Поні Капелюшок спитала:
— Бабусю, може, ти сядеш спереду на велосипед?
— Таке вигадаєш!
— А чого? Ти ж не важча за Артура Ціклера, а той часто сідає до мене.
— Коли ще хоч раз таке станеться, батько забере в тебе велосипед.
Коли вони дійшли до Шуманштрасе, п'ятнадцять, тобто прийшли додому, батьки Поні, Гаймбольди, дуже схвилювалися. Ніхто не міг здогадатись, де ж подівся Еміль.
Батько запропонував дати телеграму Емілевій матері.
— Боже борони! — вигукнула Поніна мама.— Вона помре з переляку. Ми ще раз підемо на вокзал о восьмій годині. Може, він приїде цим поїздом.
— Будемо сподіватися,— жалібно мовила бабуся.— Хоч би там що, але це мені не до вподоби, ох, не до вподоби!
— Мені це теж не до вподоби,— сказала Поні Капелюшок і замислено похитала голівкою.
Розділ восьмий ПОЯВА ХЛОПЦЯ З КЛАКСОНОМ
На розі Траутенштрасе і Кайзералее чоловік у котелку зійшов з трамвая. Побачивши це, Еміль схопив валізку й букет, сказав панові з газетою: "Ще раз вам щиро дякую",— і вискочив з вагона.
Злодій обійшов передній вагон, перетнув трамвайну колію й подався на той бік вулиці. Трамвай поїхав далі, і тоді Еміль знову побачив злодія, що спершу нерішуче спинився перед кав'ярнею, а тоді піднявся сходами на її терасу.
Тепер знову треба було добре пильнувати, як це роблять справжні детективи. Еміль швидко зорієнтувався: побачивши на розі газетний кіоск, він одним стрибком опинився за ним.
Схованка виявилася чудова — між кіоском і афішною тумбою.
Хлопець поклав долі свої речі, зняв кашкет і почав стежити.
Злодій усівся на терасі біля поручнів і закурив сигарету. Видно, він був у прекрасному настрої. Як жахливо, подумав Еміль, що злодій взагалі може бути задоволений життям, а той, кого обікрали, страждає і не знаходить ніякої ради.
Який сенс у тому, що він сховався за газетним кіоском, наче злодій,— він, а не той, у котелку? Який сенс з того, що він знає: злодій сидить у кав'ярні "Жості" на Кайзералее, п'є світле пиво і курить сигарети? Коли він надумає піти геть, то гонитва триватиме. А як він сидітиме й далі, то Еміль стоятиме за кіоском, поки в нього не виросте довга сива борода. Ще бракувало тут поліцейського, який скаже: "Ти, хлопче, поводишся підозріло. Ану, ходімо негайно зі мною, тільки без вибриків, щоб не довелося мені вдаватися до наручників".
Раптом позаду Еміля щось загуло. Він злякано сахнувся вбік, обернувся і побачив хлопчину, що стояв і реготав з нього.
— Гляди, старий, не впади зі стільчика,— крикнув хлопець.
— А хто це гудів позад мене? — спитав Еміль.
— Звісно, я! Ти, мабуть, приїхав із села? Бо інакше давно б почув про мій клаксон. Мене тут усі вівчарки знають.
— Я приїхав із Нойштадта, оце просто з вокзалу.
— А, з Нойштадта! Через те на тобі таке блазенське вбрання?
— Припни язика! А то я тобі такої вріжу, що забудеш, як тебе і звати.
— Ти чого, старий, розсердився? — миролюбно спитав хлопець.— Погода для боксу підходяща, тож я не проти, будь ласка!
— Хай потім побоксуємо, зараз мені ніколи,— відказав Еміль і глянув на терасу, чи сидить іще там Грундайс.
— А я гадав, тобі нема чого робити. Стовбичиш із валізкою й букетом за газетним кіоском і сам із собою граєш у хованки. Наче не знаєш, куди час дівати.
— Ні,— заперечив Еміль.— Я стежу на злодієм.
— Що? Мені причулося слово "злодій". А кого він обікрав?
— Мене! — гордо відказав Еміль.— У поїзді. Коли я спав. Сто сорок марок. Я мав віддати їх тут, у Берліні, бабусі. Він пересів до іншого купе і зійшов на вокзалі "Зоопарк". Я, звісно, за ним, сам розумієш. Далі він на трамвай, я теж. А тепер він сидить он там, у кав'ярні, бачиш, отой, у котелку. Сидить собі й не журиться.
— Ой, та це ж здорово, старий! — закричав хлопець.— Точнісінько, як у кіно. А що ти далі робитимеш?
— Не маю і гадки. Йтиму весь час за ним. А що буде далі — не знаю.
— А ти скажи поліцейському, він швидко твого злодія схопить.
— Не можу. Я дещо накоїв у нас, у Нойштадті. І вони напевне цікавляться мною. Тож коли я...
— Зрозуміло, старий!
— А на вокзалі Фрідріхштрасе мене чекає бабуся. Хлопець із клаксоном замислився, потім сказав: