Бабуся, обидві жінки, Поні Капелюшок та Еміль сиділи в кімнаті й говорили про щойно минулі дні, сповнені такого хвилювання.
— А може, ця історія має і щось добре,— сказала тітонька Марта.
— Звичайно,— вигукнув Еміль.— Одне я тепер запам'ятав назавжди: людям не можна довіряти.
— Дурниці! — пробурмотіла бабуся.— Навпаки! Навпаки!
— Дурниці, дурниці, дурниці! — заспівала Поні Капелюшок і застрибала по кімнаті.
— Отже, ти гадаєш, ця історія нічого нас не навчить? — спитала тітонька Марта.
— Навчить,— запевнила бабуся.
— Чого? — спитали всі водночас.
— Гроші треба надсилати тільки поштою,— і бабуся тихенько засміялася, наче заграла музична скринька.
— Ура! — закричала Поні Капелюшок і поскакала на своєму стільці до спальні.