Що тепер робити? Зійти на вокзалі і сказати бабусі: "Це я, приїхав. Але знай: грошей я тобі не привіз. Купи мені мерщій квиток назад, до Нойштадта. А то доведеться йти пішки!"
От як гарно вийшло! Мати марно відкладала гроші. Бабуся не дістане жодного пфеніга. В Берліні він не може зостатися, а їхати додому не має права. І все через того негідника, що пригощає шоколадом дітей і вдає, наче спить, а потім їх грабує... Отаке на світі коїться, хай йому грець!
Еміль ковтнув сльози, що так і просилися з очей, і оглядівся. Коли потягти за стоп-кран, то поїзд зупиниться. Прибіжить провідник, і ще один, і ще, ще. Всі питатимуть:
"Що сталося?"
"У мене вкрали гроші",— скаже він.
"Іншим разом краще берегтимеш,— скажуть вони.— А тепер сідай на своє місце. Як тебе звати? Де живеш? За те, що смикнув за стоп-кран,— штраф сто марок. Рахунок пришлють додому".
У швидкому поїзді можна було б пробігти через усі вагони, з одного кінця поїзда до другого, аж до службового відділу, і там заявити про злодія. Але ж не в цьому поїзді-черепасі! Доведеться чекати наступної станції, а тим часом чоловік у котелку хтозна-де й дінеться. Еміль навіть не уявляв, на якій станції той чоловік зійшов. Котра може бути година? І чи вже скоро Берлін?
У вікні миготіли то високі будинки, то вілли в зелених садках, то височезні брудно-червоні фабричні димарі. Мабуть, це вже Берлін. На першій же зупинці він покличе провідника і все йому розповість. А провідник негайно повідомить поліцію.
Отакої! Ще доведеться мати діло з поліцією. Тоді вахмістр Єшке, звичайно, не зможе більше мовчати, він зобов'язаний буде доповісти: "Не знаю чого, але школяр Еміль Тішбайн із Нойштадта мені не подобається. Спершу він розмальовує пам'ятники, які ми всі шануємо. А тоді дозволяє викрасти в себе сто марок. А може, їх і не викрадено? Хто розмальовує пам'ятники, той годен і збрехати. У мене вже є певний досвід. Мабуть, він закопав ці гроші десь у лісі або проковтнув, щоб потім утекти до Америки. Тож чи варто шукати якогось там іще злодія? Учень Тішбайн і є злодій. Пане начальнику поліції, будь ласка, заарештуйте його".
Жахливо! Він навіть не може звіритися поліції.
Еміль дістав із багажної полиці валізку, насунув кашкет, заколов за лацкан свою шпильку і приготувався виходити. Він не уявляв, що далі робитиме, але тут, у цьому купе, він не зостанеться і на п'ять хвилин.
Тим часом поїзд уповільнював ходу. Еміль побачив за вікном багато блискучих рейок. Поїзд підійшов до перону, кілька носіїв побігло уздовж вагонів, шукаючи заробітку.
Поїзд зупинився.
Еміль побачив крізь вікно вгорі назву станції: "Зоопарк". Двері розчинялися, з інших купе виходили люди, їх уже чекали внизу, радісно простягали до них руки.
Еміль виткнувся з вікна, шукаючи очима начальника поїзда. Нараз він угледів віддалік у натовпі чорний котелок. Може, це той злодій? Може, обікравши Еміля, він не зійшов з поїзда, а тільки пересів до іншого вагона?
За мить Еміль уже був на пероні, стяг униз свою валізку, тоді знову подався в вагон, бо забув там букет, схопив його, зіскочив на перон, міцно взяв у руку валізку і чимдуж побіг до виходу.
Де ж котелок? Еміль перечіплювався через чиїсь ноги, штовхав людей валізкою і біг уперед. Натовп ставав дедалі щільніший, і вже важко було крізь нього пропхатися.
Он! Онде чорний котелок! Лишенько, а з того боку ще один! Еміль уже насилу тяг валізку. Найкраще було б її десь поставити. Але тоді й валізку поцуплять!
Нарешті він дістався до котелка.
Напевне, це він. Та чи справді?
Ні.
От іще чорний котелок. Ні, цей чоловік надто низенький. Еміль вугром звивався в натовпі. Он там, там!
Це таки справді був злодій Грундайс. Він саме проходив через контроль і, здається, дуже поспішав.
— Стривай, негіднику,— пробурмотів Еміль,— ми тебе зловимо!
Він подав свій квиток, узяв валізку в ліву руку, під праву — букет і побіг сходами вниз за своїм кривдником. Тепер хай начувається.
Розділ шостий
ТРАМВАЙ № 177
Найдужче Емілеві кортіло кинутися до злодія, перетяти йому дорогу і крикнути: "Ану, віддай гроші!" Але той навряд чи відповість покірно: "Охоче, любий хлопчику. Ось вони, візьми. Більше я цього не робитиму". Справа
була зовсім не така проста. І насамперед треба було не спускати із шахрая очей.
Еміль сховався за високу дебелу жінку, що йшла попереду, й раз у раз визирав то з лівого боку, то з правого, щоб упевнитися, чи йде ще Грундайс вулицею, чи раптом дременув навтікача.
Дійшовши до виходу з вокзалу, чоловік нараз спинився, озирнувся і став роздивлятися людей, наче когось серед них шукав. Еміль зовсім притулився до дебелої жінки і підходив усе ближче до злодія. Що ж це буде? От-от Еміль з ним порівняється, і тоді не варто вже буде й критися. Може, ця жінка йому зарадить? Та ні, хіба ж вона повірить? А злодій скаже: "Даруйте, добродійко, як таке могло спасти вам на думку? Чи ж я схожий на чоловіка, що грабує маленьких дітей?" І тоді вся юрба втупиться в хлопця й загаласує: "То вже кінець світу! Зводити наклеп на дорослих людей! Ні, теперішня молодь надто вже зухвала!" Емілеві аж морозом сипонуло поза шкірою.
Але, на щастя, злодій відвернувся і вийшов на вулицю. Хлопець миттю підскочив до дверей, поставив долі валізку і глянув у заґратоване вікно. Хай йому біс, як болить рука!
Злодій повільно перейшов вулицю, ще раз озирнувся, а тоді, немов заспокоївшись, попрямував далі. Ліворуч із-за рогу виїхав трамвай № 177 і став на зупинці. Якусь мить злодій наче вагався, тоді зайшов до першого вагона і сів біля вікна.
Підхопивши валізку, Еміль пригінці шмигнув повз двері, знайшов у вестибюлі інший вихід, вискочив на вулицю і добіг до причепного вагона саме тоді, як трамвай рушив. Хлопець кинув валізку у вагон, ускочив сам, примостив валізку в кутку і нарешті віддихався. Ох, з цим він начебто впорався!
Але що буде далі? Коли злодій вистрибне з вагона на ходу, то гроші пропали. Бо з валізкою не вистрибнеш, надто це небезпечно. Скільки машин! Вони мчать повз трамвай, гудуть, вищать гальмами, світять червоними вогнями, завертають на бічні вулиці, а слідом уже мчать інші машини. Який гуркіт! Скільки людей на тротуарах. А посередині — трамваї, машини, двоповерхові автобуси! На всіх перехрестях — продавці газет. Чудові вітрини з квітами, фруктами, книжками, золотими годинниками, одягом і шовковою білизною. А які височенні будинки! Отже, це Берлін.