Еміль і детективи

Сторінка 7 з 24

Еріх Кестнер

— Но! Но! За ним!

Тоді всі дев'ятеро коней зіскочили з рейок і помчали на Еміля, а вагони підскакували за ними, як гумові м'ячі.

Не довго думаючи, Еміль щодуху дременув геть. Лугом, повз дерева, через ручай, прямісінько до хмарочоса. Подеколи він оглядався — поїзд без упину гуркотів за ним, потрощивши вже всі дерева. Тільки один величезний дуб іще стояв, а на його верховітті сиділа огрядна пані Якоб, вітер гойдав її, а вона плакала, бо ніяк не могла взути свого черевика. Еміль помчав далі.

У двохсотповерховому будинку були великі чорні двері. Хлопець ускочив у них, пробіг увесь будинок і вискочив з другого боку. Поїзд мчав за ним. Емілеві хотілось примоститися десь у куточку й поспати, бо він був страшенно втомлений і весь тремтів. Але він не мав права спати! Поїзд гримотів уже в будинку.

Еміль побачив залізну драбину, що сягала аж до самого даху, і став лізти нею вгору. На щастя, він був непоганий гімнаст. Еміль ліз і рахував поверхи. На п'ятдесятому поверсі він зважився глянути вниз. Дерева стали зовсім маленькі, а скляний вітряк ледве можна було розгледіти. Та який жах! Поїзд теж їхав драбиною вгору. Еміль ліз далі, вище й вище, а поїзд гуркотів по драбині, наче то були рейки.

Сотий поверх, сто двадцятий поверх, сто сороковий поверх, сто шістдесятий поверх, сто вісімдесятий поверх, сто дев'яностий поверх, двохсотий поверх! Еміль стояв на даху і не знав, що робити далі. Вже було чути, як іржуть коні. Тоді хлопець відбіг на той бік даху, дістав із кишені носову хустинку й розгорнув її.

2 Е. Кестнер

33

Коли змилені коні перелізли через край даху, а за ними виринув і весь поїзд, Еміль підняв над головою розгорненого носовичка і стрибнув у порожнечу. Ще було чути, як поїзд трощить усі димарі, а потім Еміль на мить утратив здатність щось чути і бачити.

І раптом — геп! — він упав на якусь галявину.

Спершу хлопець стомлено лежав із заплющеними очима, мріючи тільки про одне — побачити якийсь гарний сон. Але, ще пойнятий тривогою, він глянув на великий будинок і побачив, що на його даху всі коні порозкривали парасольки. Вахмістр Єшке теж мав парасольку і підганяв нею коней. Вони присіли на задні ноги, рвонули вперед і стрибнули в порожнечу. Поїзд став повільно спускатися на галявину і з кожною хвилиною більшав.

Еміль знову схопився на ноги й побіг через галявину до скляного вітряка. Його стіни були прозорі, і хлопець побачив свою маму, що саме мила голову пані Августин. "От добре!" — подумав він і крізь задні двері вскочив до вітряка.

— Мамусю! — гукнув він.— Що мені робити?

— Що сталося, синку? — спитала мама, не кидаючи свого діла.

— Глянь-но крізь стіну.

Пані Тішбайн побачила, як коні й поїзд приземлилися на галявині й мчать просто до вітряка.

— Та це ж вахмістр Єшке! — вигукнула мама і здивовано похитала головою.

— Весь час він женеться за мною, наче скажений.

— Чого?

— Недавно я розфарбував великому герцогові Карлу Кривощокому, що стоїть на базарному майдані, носа й намалював вусиська на обличчі.

— А де б же ти мав їх намалювати? — спитала пані Августин і пирснула.

— Так воно-то так, пані Августин. Але найгірше не це. Він хотів дізнатися, хто з хлопців був зі мною. А я не можу йому сказати. Це ж буде зрада.

— Еміль каже правду,— зауважила мама,— але що нам робити?

— Увімкніть мотор, люба пані Тішбайн,— порадила пані Августин.

Емілева мама натисла на якийсь важіль, і всі чотири крила на вітряку закрутилися, а що вони були скляні, то проти сонця заблищали так, що аж очі різало. Коли до вітряка примчали коні з поїздом, вони схарапудилися, знялися дибки і стали як укопані. Вахмістр Єшке лаявся, аж було чути крізь скляні стіни. Проте коні не рушали з місця.

— От бачите, тепер ви можете спокійно домити мені голову,— сказала пані Августин.— 3 вашим хлопцем нічого не сталося.

Перукарка Тішбайн знов узялася до роботи. А Еміль сів на стілець, що теж був скляний, і весело засвистів. Потім він голосно засміявся і сказав:

— От гарно! Якби я відразу знав, що ти тут, я не дерся б цією клятою драбиною вгору.

— Сподіваюсь, ти не забруднив святкового костюмчика? — спитала мама.— А гроші не згубив?

Раптом щось різко штовхнуло Еміля, він упав із скляного стільця, аж навкруг загриміло. І прокинувся.

Розділ п'ятий БМІЛЬ виходить

НЕ НА ТОМУ ВОКЗАЛІ

Коли Еміль прокинувся, поїзд саме рушив далі. Вві сні хлопець упав із лави й тепер, переляканий, лежав на підлозі. Він іще не збагнув, що сталося, а серце в грудях бухкало, наче паровий молот. Хлопець сів навпочіпки, ще не розуміючи, де він. І тільки поволі пригадав усе. Авжеж, він їде до Берліна. І заснув. Як той пан у котелку.

Еміль нараз випростався й прошепотів:

— Його немає!

Ноги в хлопця помліли. Він поволі підвівся й машинально обтрусив одяг. А чи ж на місці гроші? Його охопив неймовірний жах.

Він довго стояв, прихилившись до дверей, і не зважувався ворухнути рукою. Ось там зовсім недавно сидів, спав і хропів пан на ім'я Грундайс. А тепер його немає.

2*

35

Та ні, все гаразд. Навіть негарно відразу думати про людей щось погане. Не всі ж пасажири мають неодмінно їхати до вокзалу Фрідріхштрасе тільки тому, що туди їде він, Еміль. І гроші, звісно, лежать на місці. Де ж їм бути? Адже вони, по-перше, в кишені. По-друге — в конверті. По-третє, конверт пристібнуто шпилькою до підкладки. І Еміль з надією сунув праву руку за борт піджака.

Кишеня була порожня. Гроші щезли!

Еміль обнишпорив кишеню ще й лівою рукою. А правою обмацав піджак іззовні. І ще раз переконався: кишеня порожня, гроші щезли.

Ой! Еміль висмикнув руку з кишені. У вказівний палець йому вп'ялася шпилька, та сама, що нею він пристебнув конверт. У кишені нічого не було, крім цієї шпильки, вона проколола йому палець до крові. .

Хлопець замотав палець хустинкою і заплакав. Звичайно, не через ту краплину крові. Тижнів два тому він так грим-нувся об ліхтарний стовп, що замалим не повалив його, а на лобі й досі гуля синіє. Але тоді він і не думав ревти.

Еміль плакав від думки про гроші. І від думки про маму. Хто цього не розуміє, той, хоч би який був учений, взагалі нічого не збагне.

Еміль знав, як тяжко працювала його мама багато місяців підряд, щоб зібрати сто марок для бабусі й послати його до Берліна. А її синок, тільки-но сів у вагон, одразу ж, наче який пан, умостився в кутку, заснув, побачив якийсь безглуздий сон і дозволив негідникові вкрасти ті гроші. То хіба не заплачеш?