Густав побіг.
Професор і Еміль стояли біля брами й розповідали один одному про своїх учителів. Потім Професор став називати марки автомашин, що проїздили вулицею. І Еміль швидко навчився їх розрізняти, свої й чужоземні. А тоді вони вдвох з'їли один бутерброд.
Уже зовсім посутеніло. Засвітилися яскраві реклами. Нагорі гуркотіла електричка, внизу гуло метро. Трамваї і автобуси, машини й велосипеди наче грали якийсь несамовитий концерт. Із кав'ярні линула танцювальна музика. У кінотеатрах на Нолендорфській площі починався останній сеанс, і скрізь перед вхідними дверима товклися люди.
— Таке височенне дерево, он те, біля входу в метро, дивно тут бачити,— мовив Еміль.— Воно ніби заблукало, правда? . _
Хлопець був зворушений, зачарований нічним Берліном. Він майже заоув, чому він тут, за^ув про свої сто сорок марок.
З Є. Кестнер
65
— Берлін надзвичайний. Здається, що ти сидиш у кінотеатрі. Тільки я не знаю, чи я зміг би весь час тут жити. У Нойштадті є Вокзальна площа, Верхній ринок і Нижній ринок, спортивні майданчики біля річки і в Амзель-ському парку. Це й усе. Але мені, Професоре, цього вистачає. А тут завжди гамір, як на ярмарку, сотні, тисячі вулиць і площ... Я заблудився б серед них. А що, якби я вас не зустрів і стояв тут сам-один? Від думки про це мене так морозом і всипало.
— До всього звикають,— сказав Професор.— А я, напевне, не витримав би в Нойштадті з його трьома площами й Амзельським парком.
— До всього звикають,— повторив Еміль.— Але Берлін гарний, що й казати, Професоре. Страх який гарний.
— А твоя мама дуже сувора? — спитав Професор.
— Моя мама? — здивувався Еміль.— Зовсім ні. Вона все мені дозволяє. Але я нічого такого не роблю. Ти розумієш?
— Ні,— чесно визнав Професор.— Цього я не розумію.
— Невже? Тоді послухай. У вас багато грошей?
— Не знаю. У нас дома про гроші майже не говорять.
— Мені здається, коли вдома майже не говорять про гроші, то їх багато.
Професор якусь мить подумав і сказав:
— Може, й так.
— От бачиш. А ми часто говоримо про гроші — мама і я. їх у нас мало. Мама мусить весь час працювати, та їх однаково не вистачає. Проте коли ми йдемо всім класом на екскурсію, мама завжди дає мені стільки грошей із собою, скільки дають удома всім дітям. А часом навіть і більше.
— Як вона може?
— Не знаю. Але вона так робить. А я завжди приношу половину грошей додому.
— Це мама так хоче?
— Та ні, це я так хочу.
— Ага, то ось як ви живете.
— Авжеж. І якщо мама дозволяє мені з хлопцем із другого поверху, Претчем, гуляти на луці до дев'ятої години вечора, я повертаюсь о сьомій. Бо мені не хочеться, щоб мама сама вечеряла на кухні. А вона завжди наполягає, щоб я гуляв з хлопцями. Якось я й справді зостався з ними, але мені зовсім не було весело. І мама все-таки дуже радіє, коли я повертаюся зарані додому.
— Ні-і,— сказав Професор,— у нас усе зовсім по-іншому. Коли я справді вчасно прийду додому, то можу закластися, що тато й мама в театрі або в гостях. Нам теж приємно одне з одним, аякже. Але ми майже не буваємо разом.
— А для нас це єдина радість, яку ми можемо собі дозволити. Але я зовсім не мамин мазунчик. А хто так думає, того я можу добряче відлупцювати, будь певен.
— Та я певен.
Хлопці ще постояли мовчки біля брами. Вже зовсім споночіло, на небі мріли зірки. Місяць над електричкою скоса поглядав одним оком на землю.
Професор кахикнув і спитав, не дивлячись на Еміля:
— Ви з мамою, мабуть, дуже любите одне одного?
— Дуже! — відповів Еміль.
Розділ дванадцятий
З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗЕЛЕНИЙ ХЛОПЧИК-ЛІФТЕР
Близько десятої вечора на подвір'я кінотеатру ввійшов підрозділ резервного загону. Він приніс бутерброди в такій кількості, що ними можна було б нагодувати сотню голодних народів.
Підрозділ зажадав нових вказівок.
Професор обурився і пояснив, що тут їм нічого робити, вони повинні на Нікольсбурзькій площі чекати Траугота, зв'язкового з телефонного центру.
— Не будь такий вредний,— вигукнув Петцольд.— Нам теж цікаво, що тут у вас відбувається.
з*
67
— І ми думали, може, з вами що сталося, бо Траугот ані разу не приходив,— вибачливо додав Герольд.
— Скільки хлопців зосталося на Нікольсбурзькій площі? — спитав Еміль.
— Четверо чи троє,— відповів Фрідріх Перший.
— А може, тільки двоє,— додав Герольд.
— Ке питай їх більше,— розлютився Професор,— а то вони ще скажуть, що там і зовсім нікого немає.
— Чого ти галасуєш? — розсердився Петцольд.— Подумаєш, командир знайшовся!
— Я пропоную негайно прогнати Петцольда й заборонити йому ловити з нами злодія,— крикнув Професор і тупнув ногою.
— Прикро, що ви сваритеся через мене,— сказав Еміль.— Вирішимо справу, як у рейхстазі,— голосуванням. Я пропоную тільки суворо попередити Петцольда. Бо справді ж не можна, щоб кожен робив, як йому заманеться.
— А ви не викаблучуйтесь, лобуряки! Я й так піду, щоб ви знали!
І Петцольд, іще сердито щось крикнувши, пішов геть.
— То він нас підбив,— розповів Герольд.— Ми й не здумали б бігти сюди. А Церлет зостався вартувати на своєму місці.
— Ні слова більше про Петцольда! — звелів Професор. Він перемігся і сказав уже зовсім спокійно:— 3 цим покінчено.
— А що нам робити? — спитав Фрідріх Перший.
— Найкраще вам зачекати, поки Густав повернеться з готелю і розповість про все,— запропонував Еміль.
— Гаразд,— погодився Професор.— Чи то не готельний хлопець?
— Еге, то він,— підтвердив Еміль.
Біля брами стояв хлопець у зеленій лівреї і в зеленому кепі, збитому набакир. Він кивнув хлопцям і повагом ступив до них кілька кроків.
— Оце так форма на ньому, під три чорти! — заздрісно вигукнув Герольд.
— Ти маєш якусь звістку від нашого розвідника Густава? — крикнув йому Професор.
Підійшовши ще ближче, хлопець кивнув:
— Маю.
— Ну ж бо кажи, що там? — нетерпляче спитав Еміль. Та раптом залунав клаксон! А зелений хлопець, наче
навіжений, застрибав подвір'ям і зареготав.
— Емілю, старий! — заволав він.— Але ж ти й телепень!
То був зовсім не ліфтер, а Густав!
— А ти зелений жук! — жартома піддрочив його Еміль.
Усі зареготали так голосно, що хтось у готелі розчинив вікно і крикнув:
— Ану тихо!
— Дуже добре! — визначив Професор.— Але тихіше, хлопці. Йди сюди, Густаве, сідай і все розказуй.