— Ну, чисте тобі кіно! Можна луснути зі сміху. Тож слухайте. Я прокрався в готель, побачив там хлопця-ліфтера і поманив його пальцем. Він підійшов, і тоді я розповів йому всю історію, з початку до кінця. Про Еміля. І про нас. І про злодія. І що злодій оселився в готелі. І що ми повинні за ним пильно стежити, аби завтра відібрати в нього гроші.
"Здорово! — сказав ліфтер.— У мене є ще одна ліврея. Вберися в неї і будеш другим ліфтером".
"А що на те скаже портьє? Він же розсердиться",— відповів я.
"Він нічого не скаже. Портьє — мій батько".
Не знаю, що він наговорив своєму старому, але я дістав оцю ліврею і дозвіл переночувати у порожній комірчині, ще й привести когось із собою. Ну, що ви на це скажете?
— В якому номері живе злодій? — спитав Професор.
— Тебе нічим не здивуєш,— сердито пробурмотів Густав.— Звичайно, ніякої роботи мені не загадали. Сказали тільки, щоб не плутався під ногами. Ліфтер запевнив, що наш злодій живе в шістдесят першому номері, і я зразу же гайнув на четвертий поверх. Ну, і став розвідувати. Скрадаюся непомітно, зазираю через поруччя, дослухаюся. За півгодини двері шістдесят першого номера розчинилися, і як ви гадаєте, хто звідти вийшов? Наш злодій! Йому треба було — ну звісно куди. Я ще вдень добре його роздивився. То був він! Маленькі чорні вусики, вуха тонесенькі, аж світяться, а писок такий, іш^ проти ночі краще не згадувати. Коли він повертався — ну, ви знаєте, звідки! — я підкотився до нього, виструнчився і спитав: "Ви, пане, щось шукаєте? Може, вам чогось треба?"
"Нічого мені не треба,— буркнув він.— Хоча ні! Стривай. Скажи портьє, хай збудить мене вранці рівно о восьмій. Номер шістдесят перший. Гляди не забудь!"
"Не забуду, добродію, не хвилюйтеся! — сказав я, мало не підстрибуючи з радощів.— Рівно о восьмій у шістдесят першому номері задзвонить телефон. Тут будять по телефону".
Злодій кивнув і потюпав до себе.
— Відмінно! — Професор був у захваті, а про інших годі й казати.— О восьмій ми урочисто зустрінемо його біля готелю. А тоді будемо стежити далі і врешті його спіймаємо.
— Вважайте, що ми вже його спіймали! — вигукнув Герольд.
— Але дарувати нам квіти ще рано,— сказав Густав.— А тепер я побіг. Мені треба вкинути в поштову скриньку листа з дванадцятого номера. Я вже маю п'ятдесят пфенігів чайових. Прибуткова посада! Той хлопець за день часом дістає до десяти марок на чай. Він сам розповідав. Ну, то я годині о сьомій устану і подбаю про те, щоб нашого приятеля вчасно збудили. А тоді прибіжу сюди.
— Любий Густаве, я щиро тобі вдячний,— майже урочисто мовив Еміль.— Тепер уже нічого не станеться, і завтра ми його схопимо. А тепер усі можуть спокійно йти спати, правда, Професоре?
— Ав^кеж, усі йдуть додому, треба добре виспатись. А завтра вранці, рівно о восьмій, ми знову збираємося тут. Добре було б дістати ще трохи грошей. Я зателефоную зараз малому Вівторкові. Хай він усіх, хто вранці зателефонує до нього, збере до нас у резерв. Може, доведеться оточити готель. Ще невідомо, як воно буде.
— Я піду з Густавом спати в готель,— сказав Еміль.
— Ходімо, старий. Тобі страшенно там сподобається. Шикарна халабуда.
— Я оце зателефоную,— мовив Професор,— а тоді піду додому і дорогою відпущу Церлета, бо він просидить на Нікольсбурзькій площі до самісінького ранку, чекаючи наказу. Все зрозуміло? /
— Зрозуміло, пане начальнику поліції,— засміявся Густав.
— Завтра вранці рівно о восьмій тут, у дворі,— повторив Герольд.
— І принеси трохи грошей,— нагадав Фрідріх Перший.
Хлопці попрощалися, потиснувши один одному руки, наче дорослі поважні чоловіки, і розійшлися по домівках, а Густав з Емілем пішли до готелю. Професор перетнув Нолендорфську площу і зайшов у кав'ярню зателефонувати малому Вівторкові.
За годину вони всі вже спали. Більшість у своїх ліжках, а двоє у комірчині на п'ятому поверсі готелю "Крайд".
А один хлопець заснув у батьківському кріслі біля телефону. То був малий Вівторок, що не покинув свого поста. Траугот подався додому. А малий Вівторок не відійшов від апарата. Він спав, притулившись до билець крісла, і снив про чотири мільйони телефонних розмов.
Опівночі з театру повернулися його батьки і щиро здивувалися, побачивши сина в кріслі. Мати взяла його на руки й понесла в ліжко. Він здригнувся й пробурмотів уві сні: "Пароль "Еміль"!
Вікна шістдесят першого номера виходили на Нолендорфську площу. І коли наступного ранку пан Грундайс, зачісуючись, глянув у вікно, його здивувало, що на площі так багато дітей. Навпроти у сквері понад два десятки
Розділ тринадцятий
ПАНА ГРУНДАЙСА СУПРОВОДИТЬ ПОЧЕСНИЙ ЕСКОРТ
хлопчаків ганяли м'яча. На Кляйстштрасе біля входу до метро теж було повно дітей.
— Мабуть, канікули,— сердито пробурмотів він.
Тим часом на подвір'ї кінотеатру Професор провадив нараду керівників і лаявся на всі заставки:
— Ми день і ніч сушимо собі голову, як спіймати злодія, а ви, дурноверхі, збираєте сюди весь Берлін. Хіба нам потрібні глядачі? Чи ми знімаємо тут кінофільм? Якщо злодій прослизне нам крізь пальці, то ви будете винні, базіки нещасні.
Хлопці стояли довкола і терпляче слухали, але по них аж ніяк не було видно, щоб хоч кого гризло сумління. Палка промова майже не вплинула, і Герольд сказав:
— Не хвилюйся, Професоре. Так чи так, а ми злодія спіймаємо.
— Ідіть звідси! І накажіть своєму збіговиську, щоб нікому не лізли в очі, а на готель узагалі не дивилися. Зрозуміло? То бігом, марш!
Хлопці порозбігалися,, на подвір'ї зосталися самі детективи.
— Я позичив у портьє десять марок,— доповів Еміль.— Якщо злодій ганятиме знову на таксі, то у нас тепер стане грошей його переслідувати.
— Накажи тим дітям розійтися, хай ідуть додому,— запропонував Професорові Крумбігель.
— Ти справді гадаєш, що вони підуть? Якби Нолен-дорфська площа тріснула навпіл, і то б вони зосталися,— сказав Професор.
— Тут тільки одне зарадить,— мовив Еміль.— Треба змінити наш план. Хай не тільки детективи вистежують Грундайса, а всі діти його переслідують. Хай він помітить, що оточений звідусіль, що скрізь —'— діти.
— Мені теж це спало на думку,— признався Професор.— Найкраще для нас — змінити тактику і загнати злодія на слизьке, щоб сам здався.