— "Садко" слухає, — натиснувши на клавіш приймача, сказав капітан.
— Шинок, ждорово! Як шя маєш? Прийом.
— Спасибі, — відповів Гордій Гордійович. — Як мовиться: йдемо на дно. Батискаф уже підготовлено. А ви як? — у свою чергу поцікавився він.
— Живемо не горюємо, хліба не купуємо — ж океану годуємошь. Прийом.
— Впізнаю одеситів! — засміявся наш капітан.
— А що ж ти думав, штарина! Жапаши харчів роштринькали, от мої шоколи й перейшли на підніжний корм — рибку ловлять. Матроні Жабулдига — пам'ятаєш, наш одешшкий "араб"? — учора піймав от-такен-ну макрель!!
Капітан Макотрус, хвастаючись розмірами пійманої рибини, мабуть, розвів руками, і трубка впала.
Зв'язок тимчасово припинився.
Через кілька хвилин радисти налагодили його знову.
— Я "Садко", — першим озвався наш кеп. — Що там у вас скоїлося?
— Вибачай, штарина, невеличка каташтрофа! Тепер можна й побалакати.
Макотрус заходився доповідати обстановку.
"Кашалот", супроводжуючи "Садка", стояв на відстані добрих півсотні миль од нього. Опустивши на воду акустичний буй, він одходив далі й далі, аж поки між буєм і кораблями виникала однакова дистанція — своєрідний рівнобедрений трикутник.
Тоді-то й кидали в океан вибухівку. Звук од вибуху, пронизавши товщу води й донних порід, вертався назад, зафіксований чутливими гідрофонами.
Крім ехолота, що, правда, "малював" лише профіль дна, цей метод відбитих хвиль допомагав ученим зазирнути в середину океанської тверді, давав змогу довідатись, які там породи.
Ось так, миля за милею чи то трикутник за трикутником, вивчали ми підводну приекваторіальну зону, шукали хребти й западини, куди можна було послати батискаф.
Хоч як старалися, підходящих рифтових долин на серединно-океанійських хребтах не знаходили. Вони стрічалися, проте на великій глибині і для вивчення з підводного апарата були недоступні.
Нарешті "Кашалот", повідомив Макотрус, натрапив на давно очікуваний рифт. Океанологи знали про нього й раніше, але чомусь не обрали для підводних досліджень. Виявляється, він був вартий цього. Рифт лежав не дуже глибоко, мов шрам, навпіл перерізавши гірський хребет із кількома діючими вулканами.
— Твої шоколи, — на закінчення сказав Макотрус, — шпроможні туди добратишя. Якщо не жможуть, я пошлю швоїх — вони шорта ш-під жемлі діштануть. Прийом!
І "Садко" перебрався в район з координатами, що їх вказав капітан одеситів.
Вода була прозора, аж синя. Прямовисне сонце, метнувши огненні стріли, пронизало її наскрізь — проміння, від якого палубні надбудови, високі щогли, крило альбатроса — ніщо не давало тіней. А тут, упавши на воду та скорившись оптичному закону, проміння заломлювалося, через що здавалось: в океані хтось майже торчма поставив барвисто-райдужний, вигаптуваний із світлотіней хвіст жар-птиці.
Мені ж запам'яталося не це. Врізалася в пам'ять бездонність океану.
Коли за нами затулилася кришка люка і батискаф почав опускатися, майнула думка, що ми провалюємось у глибокий колодязь. Колодязь темнішав і вужчав, аж поки Данило, наш ведучий, не увімкнув прожектор. Сніп світла розсунув темряву, і ми, неначе по краю прірви, лінією стику світла й темряви почали пробиратися вниз.
Це була захоплююча, але небезпечна мандрівка.
Пригадується, на "Садку", в гіпербаричному комплексі, під час контрольних випробувань на компресіювання й декомпресію (тісна, замкнута барокамера) я теж відчув незрозумілий душевний трепет. Було боязко й моторошно.
Тепер цей ляк повторився з новою силою.
Океан, його багатокілометрова безодня, а в ній жива крихітка — ти, відмежований од усього світу неприступною оболонкою підводного апарата й запаморочливою товщею води. На глибині двох з половиною кілометрів, куди ми збиралися спускатися, на кожен квадратний сантиметр корпусу батискафа гнітив майже двохсотшістдесятикілограмовий тиск води, що у стільки ж разів більше від нормального атмосферного тиску. Отже, як тут не злякаєшся!
Цей страх перед замкнутим простором зветься клаустрофобією. Можливо, дехто з вас хоч раз відчув його на собі. Погане почуття! І я зусиллям волі відігнав його геть.
А колодязю не було кінця. Ми, четверо акванавтів, опускалися на його загадкове дно.
За старшого — командир корабля, Кім, ведучий — пілот Данило. Альфред Заєць і я — спостережники.
Перед дорогою в глибини Василь Окань напутив нас новоспеченим віршем.
Тут багатьом давали жаби "моні",
В широтах цих здихали навіть коні.
Але — вперед!
Не зб'є ніяка сила
Да Гаму, Зайця, Кіма і Данила.
Юрко Ступа захоплено вигукнув:
— Я вам, чортякам, щиро заздрю! Щасливого плавання!
І боцман, і капітан, й начальник експедиції — всі (навіть маслопупики повилазили із своєї кочегарки) привітно махали нам руками, проводжали в гості до Нептуна.
Антрекот Антрекотович, поставивши на кормі мольберт, квапливо робив ескіз до задуманої картини "Четверо сміливих". Та в останню хвилину раптом відклав пензель. Схопивши гітару, завів популярну на "Садку" пісню:
Ви і в пеклі спом'янете —
От робота та-ак робота! —
Антрекотові коклети
І какаву Аптрекота-а…
Дорогі, милі друзі!.. Там, на палубі корабля, в буденних клопотах і метушні часом через несуттєве в характері того чи іншого мореплавця— в кого тих вад немає! — не бачилось основного, того, що всі ми, незважаючи на наші вибрики, були безмежно віддані морю, дорожили побратимством, готовністю за будь-яких обставин прийти на поміч і взаємовиручку один одному.
Згадалося, як після банки Корона перепливали океан і як у шторм обірвався трос, — батометри та інше дослідницьке знаряддя, прикріплене до палуби, раптом зрушило з місця, перемістившись на протилежній і без того накренений борт.
Ситуація склалася критична. І хоч ми були знесилені й стомлені, бо цілу ніч працювали коло батискафа в трюмі, але на поклик Юрка Ступи, що першим помітив обірваний кінець, прожогом кинулися з кают — матроси, машиністи, навіть Стецько Мегерович.
Під пронизливим вітром, який збивав з ніг, небезпеку відвернули, дарма що в багатьох на тілі залишились і синці й рани, а Куксу черконуло ще й по щоці — Моніка женишка свого не впізнає.
Ось така невеличка сценка. Подібних випадків безліч трапляється в плаванні. І завжди ми готові стати на прю з океаном.