Дорогами Індійського океану

Тендюк Леонід

ДОРОГАМИ ІНДІЙСЬКОГО ОКЕАНУ

Гортаючи пожовклі сторінки забутих щоденників, я натрапив на записник, що був свідком моїх численних мандрівок. Кілька уривків з нього пропоную читачам.

Не знаю, від кого й коли почув я цю притчу. Проте в пам'яті вона лишилася й досі.

Один жадібний дивак захотів, щоб усе, чого торкнеться його рука, перетворювалося на золото. Та діставши чудодійний дар — усе перетворювати на благородний метал, він збагнув згубність свого бажання. Справді-бо: торкнеться той чоловік страви — і зона перетворюється на золото, до води — вода, затвердівши, стає коштовним литвом. Навіть улюблена дочка, яку він поцілував, обернулася на золоту статую.

Ставши рабом ницих бажань, знехтувавши клопоти і радощі людські задля багатства, він прирік себе на безглузду, самотню й голодну смерть. Бо все золото світу не може замінити радощів простого людського життя.

Одна випадкова зустріч на далеких Сейшелах, в Індійському океані, ще раз підтвердила цю думку.

СКАРБИ СЮРКУФА

Опівдні з вузької протоки, що мінилася барвистим сяйвом, до нашого судна підійшов білобокий катер. Сейшельські острови були поруч. Та без лоцмана годі й думати підійти до них — скрізь рифи, підводне каміння.

Нас зустріли.

На всіх островах церемоніал зустрічей однаковий: радист зв'язується з берегом, запитує дозволу відвідати порт. Потім чекає на відповідь.

Як тільки залишили Кенію, в порт Вікторія на Сейшелах надіслали радіограму.

Хоч і через тиждень, але відповідь одержали. "Я радий вітати радянських дослідників океану на берегах Сейшелів",— повідомляв губернатор лорд Оксфорд Асквіт.

Про Сейшели ми знали мало, хіба тільки те, що ці острови чарівної краси — колишня англійська колонія.

У книзі шведського натураліста Серліиа "Де дмуть мусони" зазначається: "Сейшели колись були притулком піратів, та й нині там живуть їхні нащадки".

Ось воно як!

Ще здалеку острови вражають своєю первісною звабою: високі червонясті гірські кряжі, стрімкі урвища, оголені, що підступають до самісінької води, скелі. Берег і справді був суворий. Протока, яка вела до найбільшого острова Має, поплямована в зелене й біле. То проступали водорості й мілини.

— Пірати знали, які місця обирати для своїх схованок,— мовив капітан, розглядаючи в бінокль суходіл.

Надвечір наш корабель уже стояв біля пірса.

У туристському проспекті вашої подорожі з суто англійською (англійці й понині,— дарма, що Сейшели стали незалежною республікою,— мають тут вплив) сумлінністю зазначено до дрібниць, що ви повинні оглянути. Вам покажуть усі ті місця, де колись зупинявся губернатор, принц чи інший вельможа.

Про все, навіть про породи дерев та їхній родовід, довідаєтеся з тих оповідей. Жодна пам'ятка тамтешніх країв не лишиться осторонь туристського маршруту—було б бажання роздивлятися та не порожній гаманець!

І якщо зважити на це, то мені й досі невтямки, чого раптом містер Вілкінс з його господарством не потрапив до туристських проспектів. Недогляд цей тим паче незрозумілий, що ділові люди Сейшелів з усього вміють робити гроші, а на дивакуватості Вілкін-са можна нажити чималий капітал.

Пришвартувавшись, ми звернулись до місцевої туристської компанії. Нас вислухали і пообіцяли за годину прислати автобус.

Після штормового океану кожен прагнув земного спокою. Та спокою не передбачалось : поїздка в горах мало чим різниться від морської мандрівки.

Дорога кружляла між скель, то вириваючись на простір порослих буйнотрав'ям невеличких високогірних плато, то раптом губилася в гущавині лісів. Навколо поставала мальовнича гірська панорама, час від часу відкривалося плесо бухти.

Що за край, ці Сейшели! Серцю любо від прохолоди пальмових гаїв. Голубі затоки тішать око.

Валуни казковими страховиськами щоразу витикалися із смарагдової повені джунглів. Закрадалась думка: якоїсь миті наш всюдихід не уникне зустрічі з однією з цих кам'яних потвор!

Та водій був справжнім асом. Він тільки усміхався на наші побоювання, вправно і легко повертаючи кермо. Відвідавши Анс Форбан, затоку піратів, ми просувалися тепер західним узбережжям острова.

Поміж двома високими горами, неподалік північного закінчення острова Має, дорога перетинала гірський хребет і вела до бухти, де стояло наше судно.

Од висоти п'яніла голова і на душі ставало світло... Ця безмежна блакить, що іскристо переливається внизу, високі гори і ще вище небо навіювали спокій — винагороду за все грізне, що недавно нам випало пережити в бурхливому морі.

Але признаюсь: до тропічної мальовничості я вже охолов. Після Мальдівських островів — першого тропічного архіпелагу, який побачив, — навколишня природа мене не вражала. Пальми, гори, сліпуче сонце. В усякому разі, я був байдужий до тропічної екзотики — мене більше цікавили зустрічі з остров'янами.

Ось чому, коли перед тим як долати перевал, зупинились біля невеличкої бухти, я, побачивши з десяток місцевих мешканців, котрі довбали скелю, попросив нашого гіда Евеліиу Ман-Гам під'їхати до них і глянути, що вони копають.

— Зараз дізнаємось,— мовила Евеліна і, хутко зіскочивши з автобуса, попрямувала до гурту.

Вона заговорила з високим літнім чоловіком — певне, старшим серед копачів. А потім переклала:

— Вони шукають піратські скарби.

Це повідомлення викликало здивування: чи не жартує, бува, місіс Ман-Гам?! Та пізніше я пересвідчився у правдивості її слів, а для себе зробив висновок: світ, хоч би скільки ти його знав, залишається повним чудес, і земля не збідніла на диваків.

Того дня, повернувшись з поїздки, ми зайшли повечеряти в портову таверну. Там було людно. Похмурі бородані, вже добре хильнувши, про щось сперечалися між собою; інша ватага захмелілих матросів витанцьовувала твіст.

Гримкотіння, виття, лящання невеликого естрадного оркестру розганяло мирну вечірню тишу. Од цієї какофонії нікуди було дітися. Неважко здогадатись, що відвідувачі з посоловілими очима щойно залишили хистку палубу і за довгі місяці плавання, мабуть, уперше відчули під ногами тверду землю. їх, звичайно, можна було зрозуміти, але навіть якоюсь мірою виправдати хмільний розгул ми, такі ж, як і вони моряки, не могли.

В Сінгапурі й Коломбо, на берегах Індії й Африки я бачив їх, залітних птахів портових таверен,— моряків білих і чорних, людей без керма і вітрил. Про них ще не раз озветься спомин... А нині переді мною вирував сп'янілий люд — нестримний, галасливий і безжурний у своєму хмільному забутті.