Мандрівка на край землі

Тендюк Леонід

МАНДРІВКА НА КРАЙ ЗЕМЛІ

Романтичний щоденник

Далекі береги, суворі землі, незнані води…

Я глянув на море і задумався. Стривай, стривай, з чого ж все це почалося?

Сутеніло надвечірнє небо, змовкали далі. А я, зажурений і щасливий, стояв на аеродромі. Ще мить, одна-єдина мить, загудуть мотори — і я в путі.

Дорога — як пісня: заманить далеко, полонить навічно. Затишок міської квартири. Ну що він у порівнянні з холодним полем, із шаленим вітром, із щербатим місяцем над дрімучими лісами!

Мимоволі піймав себе на думці, що лише тоді відчуваю повноту щастя, коли знаю: мене чекає мандрівка.

Літак мчав над хмарами. Внизу, оповита серпанком, лежала земля. Якось непомітно промайнули помережані дорогами степи, відголубіла стрічка Дніпра.

Курс — на схід.

Негода перетнула шлях. В Іркутську стюардесу повідомила:

— Виліт затримується.

Пасажири знічев'я розбрелися по місту.

Я пристав до гурту галасливих газетярів, які цим, першим, пробним рейсом ТУ-104 вирушили з України на Далекий Схід. Ми подалися… на засніжений стадіон.

Для гри було привілля — на полі жодної душі.

Розбившись на дві команди, почали "змагання".

Я не помітив, як у нашу команду прибуло поповнення. Смаглява тендітна дівчина, оббиваючи рукавичками сніг, йшла поряд із кореспондентом газети "Комсомольское знамя" Якубом Шаройком, розповідаючи йому щось веселе й смішне.

— Хто вона? — запитав у товариша.

— Аеліта… — пожартував він.

Знаючи, що від нього, крім дотепів, нічого не доб'єшся, я приєднався до Якуба і його подорожанки.

Віка! Світле, ніжне ім'я. І сама вона — замріяна, синьоока, з грайливими сніжинками на довгастих віях — здалася мені царівною тайги.

А потім Якуб кудись зник. Ми з Вікою вже кілька годин сидимо в напівтемному коридорі аеропорту і говоримо про все на світі й ні про що зокрема. Віка розповідає про своїх друзів-будівельників, про віддалене тайгове село, в якому виросла і куди тепер зібралася гостювати. Вона говорить — і в душу ллється світло, ніби березова шумлива снага. А може, мені тільки здалося. Може, я все це вигадав?

Сосни, розгойдані вітром, кидають на вікна рухливі тіні. Світло — тінь. Світло — тінь. Віка вмощується у крісло. Їй холодно, і я прикриваю замерзлі ноги своєю хутрянкою. Голос її поволі змовкає: царівна тайги, не дочекавшись вильоту, засинає.

Опівночі оголосили:

— Чотириста п'ятий на вильоті!

Я знаю: чотириста п'ятий — це Вічин літак.

Ми поквапливо йдемо на аеродром.

На прощання хочу сказати щось важливе, але так і не встигаю.

Причинилися двері кабіни, заревли мотори, завихрилось вітряно.

Віка полетіла.

Я самотній стою на аеродромі. Мені холодно. Чого мені так холодно? Повіяло з півночі чи, може, від пропелерів потягло.

Через годину вилітаю і я. Коли Віка стукатиме у вікно своєї хатини, коли хвилюючись прокаже: "Мамо, відчиніть", я буду вже далеко від неї, десь за високими сніговими горами. І тому в серце закрадається непроханий смуток.

Над шпилястими сопками, над пасмом острівців, що тягнуться далеко в океан, сходило сонце.

Вогненно-червоне, воно здіймалося вище й вище. Здавалося: над землею майорить кумачевий стяг.

Літак, описавши широке коло, приземлився. Здрастуй, Великий океане!

Владивосток розкидав вулиці на пишногруді сопки-пагорби. Надійне, неначе від спокуси вітрів і сонця, затінив їх парасольками беріз.

Бухти Золотий Ріг, Діомід голубими клинами врізалися в берег. Затоки Амурська й Босфор Східний обрамили сушу блакитно-переливчатою короною.

Парко. Сонце в захмар'ї, нічим дихнути.

Вгорі, над головою, ніби ажурна шаль, сріблистий туман.

На вулиці Менжинській стою перед дверима кабінету капітан-директора флотилії "Алеут". Секретар-машиністка вперто твердить одне і те ж:

— Капітан-директор на проводі!

— Та скільки ж він на ньому висітиме?! — не втримуюсь.

Погляди наші схрестились. Я відчув: передо мною "фортеця", штурмувати яку безглуздо. Тому вдався до хитрощів: сказав, що дівчину хтось кличе.

Як тільки вона переступила поріг, прожогом кинувся до кабінету.

Оцінивши мою спритність, капітан-директор, лагідно посміхнувшись, запросив:

— Сідайте!

Під скрип дверей (влетіла секретарка!), жахнувшись, я опустився на стілець.

— Машо! — мовив капітан. — Візьміть цю анкету…

Вона кинула на мене зухвалий погляд. Губи її напнулися, ладні випалити щось сердите. Але капітан-директор квапливо додав:

— Нічого, нічого, красуне, йдіть!

У кабінеті — могильна тиша. Перед директором, переступаючи з ноги на ногу, кремезний хлопець.

Директор зосереджено переглядає папери. З його уст у принишклу тишу падає:

— Так! Так!

"Т-ак! Т-ак!" — ритмічно вторить зі стіни старовинний годинник.

— Ну, а що ви, голубчику, хочете? — нарешті звернувся господар кабінету до мене.

— На "Алеут".

— Китобоєм?

— Атож.

Директор весело засміявся.

— А ви добре зважили, на що себе прирікаєте? Шторми, морська хвороба…

— Все одно візьміть!

— Не можу. Не можу, голубе! — відказав він. — Нам фахівці потрібні: гарпунери, марсові, механіки, а ви — зовсім протилежне.

Аудієнція скінчилася. Я, похнюплений, вийшов із кабінету.

На прогрітому сонцем мурі, що височить довкола китобійного управління, витираючи спітнілого лоба, сидить кряжистий юнак.

— Ну?

— Що ну? Не взяли!

— Спробуй пошукати щастя у звіробійній флотилії. Є тут така, — пояснив він і назвав себе:

— Славко.

Це був молодий ленінградський поет-романтик Владислав Шошин, який теж мандрував по Далекому Сходу.

Славко, Славко, — один ти знаєш, скільки я походив до тих звіробоїв! Обіцяють. Запевняють. Говорять, що таких, як я, стрільців давно чекає флотилія. І тут же додавали:

— Але… Зайдіть у кінці тижня.

До кінця тижня — шість днів, тому, взявши своє підводне причандалля — рушницю, маску, ласти, — з водолазами переправився на невеличкий острів. Хлопці добуватимуть трепанги, мідії, морську капусту, а я розвідаю тутешнє дно. Мені б акваланг, мені б в експедицію підводних досліджень, яка, говорить Шошин, зараз на Далекому Сході, у Татарській протоці веде пошуки легендарного судна "Паллада". Мені б… Та на перший раз досить і цього. От тільки пірнати глибоко боюся: водолази налякали медузою-хрестовиком. Кажуть, її дотик смертельний.