Сьогодні знову, як і раніше, пішов до Багряних Скель. Пішов сказати, що я тут, що марні побоювання втратити мене назавжди.
Я ступив на крутосхил, підвівся на повен зріст. Я хотів гукнути ніжне й звичне, але — що зі мною? — ніби скам'янів. Там, над висохлим лугом, ген за дрімливим озером раптом прокурликали журавлі — птахи, що змалку бентежили мою душу.
Кру!
Кру!
Кру!..
Вогняною жагою впало на серце.
Голос був такий високий і чистий, що хвилі і ті заніміли в покорі. І гори, й доли заслухалися його.
Кру-у-у…
Стрепенувсь я від того поклику. Стрепенувся, вражений: як я був засліплений щастям!
Журавлі летіли здалеку. Летіли вдень і вночі. Крізь негоди й шторми, через материки й океани. І згадалося мені поле. Сонцесяйний сонях біля хати. І мати хустиною витирає сльозу.
"Сину, тебе стомили дороги? А я благословляла на бурі, на грози, на хвилювання…" "Брате, чуєш мене?.." "Хто тебе приворожив, друже?.." То промовляла мати, і побратими, й сестра.
Кру! Кру! Кру! — спливало над океаном.
"Де ж вони, — подумав я, — мої вітрила? Які шторми колишуть їх?"
І я, схвильований, побіг до океану. Побіг на берег, тікаючи від Багряних Скель.
А над горами, над океаном, над серцем моїм тривожилося закличне:
Кру! Кру! Кру!
І його вже не могло заглушити ніяке багатолуння.
Я почув цю легенду в останній день перебування на Курилах.
За кам'яними рифами острова, за тими рифами, що видовжено тягнуться в океан, є тиховодна стоянка. Восени, особливо тоді, коли перші циклони гасають над спіненим безмежжям, суворі капітани раптом змінюють курс кораблів і заводять їх у гавань.
Жаданий спокій знайшло там і наше судно. Вже більше тижня стоїмо на приколі… Сьогодні, як і завжди, коли штормить, товариші мої відпочивають. А я з дочкою старого рибалки пішов на сусідні скелі. Синьоока Моряна, мрійлива дівчина, обіцяє показати мені своє "царство": заозерний луг, усіяний прощальним вересневим суцвіттям, і відкрити таємницю, яка відома лише їй…
Сусідні скелі — дивне творіння: високими мармуровими палацами здіймаються вони над водою. І луг той — чарівне диво: в ньому стільки відтінків, стільки барв, що. мимоволі спадає на думку: чи не геніальний художник залишив там свою картину… За кілька хвилин Моряна тримала вже величезний жмуток квітів, які я назбирав їй у заозер'ї. Щаслива, вона сміючись цілувала те барвисте цвіття. І сама в ту мить нагадувала найчарівнішу, викохану під вітрами ромашку.
Гримів океан, — зеленооко вдивлявся в берег, ніби шукав там загублене й забуте. Не вірилося, що десь є тихі поля, незаймані плеса — така розгнівана стихія лютувала навколо. У мене крижаніло серце, коли я дивився вниз, на чортову крутоверть води. А Моряна йшла спокійно. Та я помітив, що якась ледь вловима задума проглядала крізь той непорушний спокій.
— Забіліють вітрила… забіліють удалині — і ти назавжди залишиш мій острів, — порушила вона мовчання. — Щоб ти не забув моря, і острів, і мене, я подарую тобі талісман.
І, взявши за руку, наказала:
— Ходімо!
У моря багато таємниць, ще більше їх — в океану. Щодня, щомиті, з року в рік, від тисячоліття до тисячоліття складають хвилі свою нескінченну поему. І, може, синьоока Моряна — золота піщинка тієї безсмертної поеми.
— Дивись! — мовила, прискорюючи крок. — Між тими он скелями є таємна печера — довгий кам'яний грот, куди ходжу лише я.
Вона розгорнула пожухлу траву, і ми опинилися в кам'яному коридорі. Десь згори, крізь щілини, пробивалося світло; його промені полосували синювату темряву.
Довгі шпичаки сталагмітів застигли посеред грота: пройти було неможливо. Та дівчина легко провела мене всередину. І я занімів, вражений. На широких гранітних брилах голубіли кимось дбайливо розкладені десятки, сотні перламутрових черепашок, висушені морські зірки, інші дива океанської безодні.
… Батько Океан ще й понині шукає свою доньку — вродливу Кацуко. Непокірна й горда, вона палко покохала відважного рибалку. Та однієї купавської ночі її викрав злий чаклун. Уперше в житті заплакала Кацуко. Сльози ті, застигши серед хвиль, перетворилися в коштовні перли, а голуба перламутрова мушля, в якій скам'яніли дівочі сльози, — у трепетне й бунтівливе серце Кацуко.
— Послухай, — мовила тихо Моряна. — То бентежиться голубе серце: плескіт хвиль, шум прибою, чаїне квиління в ньому. Є повір'я: хто має те серце, ніколи не зрадить моря і своєї мрії.
Кілька голубих сльозинок океану ще й досі виблискує в мене на долоні…