Коли наші моряки піднялися на гору, де стояв обігрівач, вони побачили жахливу картину: напівживий японець лежав, уп'явшись у шию трупа. Цього, живого, взяли на корабель, відправили на материк. Виходили, поставили на ноги. Так, він зізнався, що задавив товариша. На запитання, чому він так учинив, відповів:
— Якби не я його, то він би мене знищив.
У другій половині дня ми залишили Онекотан і, знову ховаючись від східних вітрів, протокою Севергіна перейшли на західне узбережжя островів.
Матуа, Кетой, Сімушир… На Матуа я ходив полювати на кам'янушок — невеличких морських качок; годинами сидів на скелі, спостерігаючи, як чадить сердитий вулкан Саричева.
На Сімуширі хлопці з сейсмологічної станції показували прилади, за допомогою яких фіксують найвіддаленіші землетруси планети; водили до кратерів діючих вулканів Прево й Палаюча Сопка.
Та перш ніж побачити це, мені й моїм товаришам довелося спробувати іншого… Як тільки взяли курс від Шиашкотану, було передано SOS. Риболовецький сейнер просив допомоги. Сигнал біди одержали й ми. Не роздумуючи, капітан повернув судно назад, у Четверту Курильську протоку. Чимдуж мчали ми туди. Та з берега повідомили: "Потерпілим подано допомогу: ідіть своїм курсом".
Поки ми повертали, піднявся шторм… Погустішали сутінки, міцніше й міцніше беручи нашу "Чайку" в залізні лещата хвиль. Завирувало, загриміло. Чортова круговерть. До останньої краплини збурена морська безодня.
Ми — кожен на своєму місці. Нас валить із ніг. Нам не те що стояти важко, а й дихнути — як ніж у серце. Та, пересилюючи знемогу, і вітер, і жах, ми, з ніг до голови забризкані крижаною водою, прикріпляємо шлюпки, міцніше стягуємо канатами бочки й балони.
Хвилі перекочуються через борт, заливають палубу. Удар, другий, третій — і канат рветься, як струна.
Ми всі перед океаном рівні: капітани, штурмани, матроси. Нам нічого хизуватися. Нам нічого брати в дорогу дріб'язковості — у великому плаванні вони не потрібні. Це, бачу, розуміють усі: від капітана до веселуна Саші Чулкова.
Така ніч — що вогневий рубіж: переступивши його, ще раз усвідомлюєш — немає почуття, сильнішого за дружбу й взаємовиручку.
Судну пом'яло боки, а серед екіпажу "Чайки" мені перепало чи не найбільше: я застудився і покалічив ногу.
До кінцевої гавані — сотні миль. І мене висадили на невеличкому середньокурильському острівці… Мовчазні береги і острів як острів: таких тисячі в Тихому океані. Довжина його не більш як два кілометри, стільки ж — у ширину. Майже вся площа — схили діючого вулкана. Вечорами над чорною пащею кратера палахкотить зловісне огниво, — так малюють міфічних огнедишних драконів… Хлопці-вулканологи, чиї намети притулилися до підніжжя гори, вивчають загадкові сили "пекла". Так приборкують непокірне серце землі сьогодні, а в давнину айни, або ще інакше курили, пробудження гори пов'язували з ім'ям підземних духів — камулів. Один із них, всевладний, злий чаклун Туйла, буцімто їздив на легких бамбукових нартах, у які було впряжено дикого собаку Козея. Коли собака "норовився", гори здригались і люди чули грізне гарчання. Ще жахливіше ставало, якщо камули бралися готувати вечерю. Китові кістки й жир, що ними розводили багаття, кіптявили небо, і дим той роз'їдав очі, отруював душу.
Ще й понині чадить те вогнище. Здригається острів, осипаються схили. А внизу, на сплюснутих клаптях застиглої магми, — високі трави. Росте вузлувате борець-зілля, під вітром спроквола погойдується жовтоголовий шаломайник, і, як не дивно, зоріє світлоока ромашка.
Я виснажений ступив на той берег і ніби відчув приплив сил. Не знаю що — лагідне вересневе сонце чи, може, духмяне різнотрав'я — вгамувало пекучий біль. І я частіше почав ходити на берег, пожадливо вдивляючись у мерехтливе океанське марево: чи не забіліють довгождані вітрила?
Вітрил не було, і я тривожився й не переставав думати про них. Але так було спочатку. Минали дні, спливали ночі — я почав забувати про них, про вітрила, які могли мене забрати звідси…
Щогли напівзатонулої шхуни, кимось забутий на обмілілому відкосі човен раніше викликали рій бентежних думок: чи довго ще лютуватимуть циклони і чи добрався б я на тому човні до великого берега? Так було раніше. А потім мене заполонили інші почуття, і я, змирившись із власною непокорою, просто-напросто забув і про човен, і про білі вітрила.
Як заколисливий міраж, бачив єдине — Багряні Скелі.
Там, де високе прибережне нагір'я відкрите світанковим вітрам, височіють вони. Хвилястий підводний риф та бухточка Чорнявка відмежовують їх від океану.
Здалеку здається: то казкові палаци, де живе найвродливіша красуня — синьоока царівна…
У надвечір'я сонце кидає сюди вогнисте проміння, і скелі з тьмяних ураз стають криваво-червоними.
Ось у цю короткочасно багряну пору я й любив приходити на побачення зі скелями. Але не мінлива гра кольорів прикувала мене — скелі мали дивовижну властивість: на мій голос озиватися співзвучним моєму настрою відлунням. Я звик до цього. В годину самотини для мене стало необхідністю розмовляти з чутливими Багряними Скелями.
Зійшовши на стрімке крутогір'я, я гукав униз, і мені відповідав знайомий ніжний голос. Оживали мовчазні гори; сріблястим дзвоном торжествували океанські хвилі — й душа моя співала, зачарована.
Кому я освідчувався? Хто до мене промовляв заповітні слова?
— Ти навічно залишишся тут, — голубино увіходило в серце. — Навічно зі мною, навічно удвох.
— А потім?
— Потім… заголубіє весна, спалахне коротке літо, і знову весна, весна без краю!
— І зима, й осінь! Але навіть у стужу ти з весняних квітів сплетеш мені вінок.
— Вінок? Для кого? Хто ти?
— Я — твоя Весна, твій Спокій.
— Ти — Спокій? Але я ніколи не думав, що для мене в житті щось важить спокій.
— А мої зоряні очі, мої лебедині руки, мої уста — хіба то тільки спокій?
І чиїсь милі руки гаряче обвивали мене; хтось закоханий ніжноусто дотикався до мого чола… Було сонячне, щасно. Як пісня. Як море, якому немає дна…
— Забудь дороги і пристрасті — забудь! — умовляла слізно. — Ти чуєш: відшаленіли вітри, вляглися бурі. То я принесла тобі спокій.
Мене заколисав той голос. І я, що приховувати, був щасливий.