Предтеча запросив мене до хати.
Це була охайно прибрана, але тіснувата, схожа на корабельну каюту світлиця, вікна якої мрійливо дивилися на високу Богданову гору.
Стіл, етажерка з книгами. Над ліжком у дерев'яній рамі фотографії: кораблі й кораблики та ще фотознімки, на яких у тільнику й безкозирці молодий, веселий матрос. І погляд мій, крадькома кинутий на Предтечу, не знайшов між ним і моряком на тих фотографіях ніякої подібності.
Але то був він, Федір Сидорович. Був таким давно… А той, незабутній, далекий день (Індійський океан, Червоне море) сонячно висвітив його моряцьку, поетичну душу, увічнив ім'я.
Може, тому, що море схоже на буйнопілля, з давнини прагнули до нього степовики. З відвагою в серці, міцні та дужі, йшли вони в Азов та Одесу, щоб ступити на палубу корабля.
П'ятнадцятирічним хлопцем залишив батьківську хату і Федір Предтеча. За роком рік… Чверть століття проплавав під різними широтами. І був серед його мандрівних літ оцей, трагічний і безсмертний, день.
Так я почув від самого Федора Сидоровича те, про що розповідав на пароплаві випадковий попутник.
— Вихованець Шумила, кажете? — перепитав Предтеча. — Що ж, радісно знати, що нашому моряцькому роду нема переводу. Шумило сам був моїм учнем. Правда, плавав я з ним, уже коли залишив "Одесу". А вас, як я зрозумів, цікавить рейс "Одеси". Ну, тоді слухайте.
Було це навесні 1906 року. Відвідавши Константинополь та Олександрію, прямували ми в Бомбей.
Пароплав наш, дарма що вантажно-пасажирський, не пристосований для далекого плавання. Тісні каюти, спека. Навіть пасажири, хто жив на палубі, й ті скаржились на нестерпні умови. А що вже казати нам, матросам та кочегарам — мешканцям задушливого, металевого черева!
На "Одесі" працював я матросом. Зі мною в рейс пішов і Вася Гончаренко — мій браток по торговельному судну "Тигр".
Вася — одесит. У слобідці Романівка жила його мати, і ми, бувало, після плавання заходили до неї в гості. Вона умовляла сина не йти більше в море: останнім часом він нездужав, скаржився на серце. Та — куди дінешся? Щоб прогодувати стару і теж хвору матір, гроші треба було десь заробляти. На "Одесі" платили все-таки непогано.
Тремтіла-переливалася далина, марево клубочилось, як то буває в спекотному степу. Та що степ! Червоне море, по якому пливли, пашіло, мов черінь.
Пораючись на палубі, я помітив, як Василь, блідий і знесилений, вдруге намагався вийти з кочегарки. Але щоразу механік заганяв його назад, і він, сердега, так і не зміг перепочити.
А потім скоїлось лихо. Гончаренко напівживий піднявся на палубу і впав. Коли ми підійшли, то побачили, що Василь уже мертвий.
Смерть боляче різонула нас по серцю. Працювали ми тяжко, та праця наша не цінувалась.
— Ану, чого баньки витріщили, мерщій до роботи! — гримнув боцман, угледівши, як ми обступили мертвого товариша.
Капітан наказав розійтися з палуби.
Потім за морським звичаєм кочегара поховали. Тіло його зашили в парусину, до ніг прив'язали колосник — і спустили в море.
Ми довго стояли на кормі, засмучені, приголомшені нещастям.
"Таке може трапитися з кожним", — подумалось… І чужина, й це нерідне, задушливе море. Було так сумно, що хотілося плакати. Я згадав степ, матір. Згадав — і про свій біль виповів у вірші.
Раскинулось море широко…
Цей перший рядок народився сам по собі, коли я з хлопцями стояв на кормі і в зажурі дивився на море… А потім спустився в трюм, до себе в каюту. І до ранку не спав — переінакшуючи відому тоді пісню Щербини про Егейське море, складав вірша на смерть кочегара Василя Гончаренка.
Пісня моя пішла гуляти по світу.
Безсмертного немає, а довговічне стрічається рідко… Що ж, мудрець, можливо, й мав рацію. А тільки на світанку життя стрілося мені, Василю Гайовому, довговічне — незабутнє побачення з тим, хто склав безсмертну пісню. Невдовзі і я поєднав долю з морем…
— Да Гама? — здивувався Кукса, побачивши мене на палубі. — Ти ще й досі гризеш своїх дикунів?
— Догризаю.
Звідтоді, як Сашко пішов у радіорубку, сподіваючись на послання від Моніки, а потім кілька годин — уже й звечоріло — невідомо де тинявся, я в поті чола трудився над масками.
І таки вирізав. Одну повністю, другу майже закінчив.
Ці тихі екваторіальні води, серед яких один-однісінький білів наш "Садко" і десь далеко милий серцю степ. Переліски й косогори. Дніпрова сага. Пройдені дороги…
Усе так переплелося — минуле й нинішнє. Стало нерозривним, часткою мене самого.
Думи-спогади заполонили серце: мандрівка в Чигирин, зустріч із Предтечею, — аж поки й не вчувся голос Сашка.
— Ну, то що — до ранку сидітимеш на палубі? — поцікавивсь він.
— Скоро кінчу.
— Ні! — кинув Кукса. — Ходімо зараз.
— Куди?
— Побачиш сам…
У кают-компанії, де нас не так давно пісочили, ніде було стати — крім вахтових, зійшлися всі.
Моряки й науковці обговорювали зроблене, складали плани на майбутнє.
А в кінці вечора, коли все вирішили й уладнали, капітан велів матросам на хвилинку затриматись: він щось повинен сказати.
І сказав:
— Чи є серед вас такі, хто хоче помандрувати в царство Нептуна? Молодший акванавт, як ви знаєте, здав позиції — рука заживатиме довго.
Я завжди з побожністю дивився на підкорювачів глибин. Заздрісним поглядом проводжав батискаф, коли над ним, ніби долоні, ляскали й стулялися хвилі, і він потім надовго зникав у загадковому світі.
Гордій Гордійович запитав, чи хто бажає. Міг би й не питати. Всім кортіло помандрувати під водою.
Я теж підняв руку.
На мені й зупинилися.
— Отже, Гайовий! — мовив капітан.
— Кра… кра!.. — невдоволено прокаркав боцман.
Після багатоденної муштри й різних приготувань я був готовий вирушати в щонайглибші глибини.
КРІЗЬ МОРОК ПІДВОДНОЇ НОЧІ
— Я "Кашалот". Як мене чуєте? Прийом.
Максим Роскошний, настроївши рацію на потрібну хвилю, відповідав:
— Я "Садко". Чую вас добре.
— Це ти, Максиме? — залящало в ефірі. — Прийом.
— Я.
— Привіт, старий! Скажи своєму кепу: йому пару слів хоче шепнути Макотрус.
— Гаразд, Марконі, перекажу.
Сповістили капітану. Гордій Гордійович, накульгуючи, поспішив у радіорубку.
— Будь ласка, ось! — і Максим підсунув схожу на Антрекотів ополоник трубку з мікрофоном.