Снилося, що папуга говорить людським голосом. Спочатку вона мовчки сиділа в клітці, потім перетворилася з крихітної пташки у велетня-боцмана.
Змахнувши крилами, скочила на клотик грот-щогли, прокричала, заїкаючись, як Степанович:
— Кра… кра! Ви, диваки, шукаєте Гондвану. А чи відомо вам, що вона в мене у рундуці?
— Гондвана?! — здивувавсь я.
— Атож, — відповів боцман-птах. — Її Данило й Кім привезли на батискафі. Антрекот уже намалював знахідку в профіль і анфас, а ви з Куком візьміть шкребло та пооббивайте черепашки, що поприлипали до її днища, і заодно гарненько посуричіть. Та міцніше тримайте відтяжки, щоб, бува, материк знову не сповз в океан — нащадки нам цього не пробачать.
— Нічого не розумію! — скориставшись паузою, коли папуга замовкла, випалив я. — Навіщо затонулий материк суричити?
— Ти взагалі багато чого не розумієш, — насмішкувато сказав птах.
Не встиг я кліпнути оком, як він скочив униз і, тепер уже голосом Василя Оканя, мовив:
— Слухай сюди: це правда, що співає Антрекот, ніби аборигени з'їли Кука?
— Ти маєш на увазі нашого Сашка?
— Ні, того англійського мореплавця, Джеймса Кука, що на Гавайях вступив у сутичку з тубільцями.
— Не можу тобі відповісти, друже. По-моєму, свою кровожерливість Антрекот приписує іншим.
— Так я й знав! — спогорда відказав Угугу. — Ти, да Гама, сердишся на Антрекота через те, що він тебе намалював карликом — манюсіньким-манюсіньким таким. Антрекот, зізнаюсь по секрету, — геній: він співак, маляр і неперевершений кухар.
— Яке безглуздя! — обурився я. — Ні на кого я і не думав злитися! — насправді ж злий і на Антрекота, й на папугу.
— От бачиш! — злорадно кинув Угугу. — Я тебе давно розкусив: ти — самолюбивий і аж занадто вразливий, хоч і вдаєш із себе байдужого й товстошкірого.
Да Гама… Да Гама,
Наш тато — "Садко",
А мама — Гондвана…
сипнув птах-перевертень віршовану нісенітницю.
Він лапами став мені на груди. Пазури вп'ялися в тіло. Нічим було дихнути. Скрикнувши від задухи, я прокинувся.
Сонце уже припікало.
Сашко без витівок не міг: устромивши мені в ніздрю запалену цигарку і сміючись із своєї "дотепності", спостерігав за моїм пробудженням.
— А бодай тобі! — сердито буркнув я.
— Що снилося: потоп, пожежа чи, може, свіженькі антрекоти?
— Не те й не інше.
— То що ж?
— Не що, а хто, — твоя Моніка, — схитрував я.
Не міг же я розказати йому про своє видіння — він неодмінно почав би глузувати!
— Е, ні! — відчеканив Кукса. — Після останньої радіограми, в якій було заявлено, що, коли я не відповідатиму на її послання, вона кинеться в море, — з нею раз і назавжди покінчено. Як писав Окань — пророцтво його, як бачиш, збулося! —
Прощай навіки, муміє смаглява! —
Ми розійшлись, як в морі кораблі…
— Сашко, Сашко — нерозумна твоя голова! — пальцем посваривсь я, все ще під враженням дивного сновидіння.
Сон… У ньому переплелося фантастичне й дійсне — нереальні комбінації реальних подій — те, чим ми живемо і про що думаємо.
З-поміж вражень нашого довготривалого плавання навіть нам, чорноробам-матросам, найбільше в душу запало — будь воно неладне! — все, що пов'язано з Гондваною. Її шукають і не знаходять. Щодня підводний апарат вирушає в подорож, а повертається з якимись лише камінцями та кришивом коралів.
Звичайно, вченим і ця мізерія — радість, а тільки не нам. Ми з Куксою мріємо, щоб дослідники знайшли цілий материк, про який так багато наслухалися від Ступи й Зайця.
Але зниклий материк не попадається та й взагалі хтозна, чи коли-небудь попадеться. Вчора, наприклад, із флагманського корабля, на якому плаває адмірал сер Д'Юк, повідомили, що біля континентального шельфу, тобто покритої незначною товщею води материкової окраїни, дослідники натрапили на велетенські земляні вали.
— Це можуть бути… е-е-е, — сказав наш сердитий геолог, — захисні стіни… е-е-е… довкруг якогось… е-е-е… гондванівського міста.
— Та ні, колего, — м'яко заперечив йому Гліб Семенович. — Найвірогідніше, що то результат суспензійних потоків, мулисті наноси річок. Своєю конфігурацією вони справді схожі на фортечні стіни.
— Гм… е-е… — затнувся геолог.
Нічого цікавого не відкрили і ті, чиї кораблі стояли біля Африки. Власне, то були звичайні спостереження над рельєфом дна і над тим, як розгалужуються підводні хребти та чи можна їх вважати рештками легендарного материка.
Відповіді на поставлене ними ж таки запитання — чи то залишки Гондвани? — дослідники не дали.
Єдине, що вони довели ("Уже задля цього варто було споряджати міжнародну експедицію!"— заявив Заєць): Аравійський півострів і Африканський континент відходять один від одного зі швидкістю близько сантиметра на рік, і що піднята драгою з океанського дна кістка лівої ноги орангутана свідчить: дуже давно людиноподібні мавпи суходільним мостом — Лемурією — з Африки перебігали на острови. Інакше, звідки серед океану з'явилася мавпяча нога?
— Її міг кинути з корабля такий же дотепник, як наш Кукса, — подав голос мовчазний Юрко Ступа.
— Це не аргумент, глибокошановний колего! — тряснувши цапиною борідкою, сказав начальник експедиції. — Океанологія, як і математика, наука точна. Втім, я не наполягаю, що мавпи на різних материках адекватні. А місце виникнення гомо сапієнс узагалі не відоме, дарма що популяризатор науки Абракодабренко твердить: колиска вселюдської цивілізації — месопотамське Дворіччя, або Лемурія. Мавпи є мавпи — вони завжди були комунікабельні й рухливі.
Особисто я давно помітив: на "Садку" мавпі створено справжній культ.
На столі в капітанській каюті стоїть фото так званої мавпочки-гусара. Різноколірна, довгохвоста, вона тікає від переслідування леопарда.
Цю унікальну сценку Гордій Гордійович сфотографував серед африканської савани, куди возив експедицію природознавців.
Стецько Мегерович теж збирає мавпячі знімки, найдрібніших мавпочок-мармозеток, які живуть у верховітті південноамериканських лісів і на землю не спускаються.
А над ліжком у Гліба Семеновича висить невідомо ким вишита шовком картина: зграйка юних макак лапундерів під наглядом старого макаки весело купається в морі. Внизу на полотнищі ієрогліфами напис: "Спасибі таткові Лапундеру за наше мавпяче дитинство!"