Матроси теж захопилися мавпами, з сухих кокосових горіхів вирізаючи фігурки чотириногих витівниць.
Спочатку в мене мавпи не виходили: то хвіст короткий, то мордочка загострена, як у лисиці, або ж вуха довгі. Нарешті і я навчився різьбити своїх далеких родичів.
Ось одна моя робота: невеличка замріяна мавпа, з очима, повними смутку, сидить, обхопивши голову лапами.
Хотів я того чи ні, одначе втілив у цей витвір свою океанську журбу, якої так багато накопичилося в душі…
— Я ніколи не думав, — угледівши витесану мною мавпочку, сказав Антрекот, — що в тебе, Васько, здібності скульптора. Роден! — вигукнув він. — Твоя остання мавпа схожа на роденівську скульптуру "Мислитель".
Ат, нехай базікає! Бо, що б він не говорив, я все-таки добре вишколив руку на мавпячому промислі — до мене тепер по науку ходять навіть машиністи.
— Показуй, да Гама, — прохають вони, — як ти вирізуєш очі, ніс, вуха.
І я беру скальпель, кокосовий горіх і починаю майструвати.
— Ох і здорово ж! — захоплено вигукують маслопупики. — Як би й нам так навчитися?
— Підростете — научитесь, — кажу я і великодушно дарую їм фігурку мавпи.
Різець у моїх руках вправний. Я можу передати ним риси майже будь-чийого обличчя.
Маслопупикам я, наприклад, подарував макаку, виразом обличчя схожу на їхнього старшого механіка. От уже він позлиться, коли гляне на свій прообраз! Але, подумайте самі, чого злитися? Це ж незлобливий жарт. Он і Кукса має свого двійника — кокосову горилу, і Отецько Мегерович — шимпанзе.
На моє переконання, кожен зовні на когось схожий, тим паче — на своїх прародичів.
Наш капітан, людина розумна й дотепна, навіть попросив:
— Зроби мені, Ваську, пару капуцинів. Та щоб були… сам розумієш… схожі на мене.
Капуцини, як розповідали по телебаченню, одні з найкмітливіших мавп, що мають гучний голос і добре володіють знаряддям праці — каменюкою, розбивають нею горіхи та виколупують із землі їстівне коріння. Ватажок капуцинів опікає все мавпяче стадо. Його воля для кожного закон.
Мабуть же, недаремно наш кеп замовив собі аж двох із цього племені!
Отже, ні "Садко", ні інші кораблі на слід Гондвани не напали.
— Кра… кра!.. — прокаркав боцман, переступаючи поріг їдальні для команди, де ми, матроси робочої бригади, щойно посідали снідати.
— Суши весла! — наказав він.
Всі як один (така команда, між іншим, дається веслярам на спочинок) поклали ложки перед собою.
— Що трапилося, Степановичу?
— Адже ми ще й весел не замочили.
— Трюми порожні, — поплескав по животу Кукса.
— Недоречні жарти! — обурився Степанович. І до Оканя — Це ти, віршомазе, кріпив праву відтяжку і трос над батискафом?
— Ну… я… — не розуміючи, до чого той хилить, з ваганням відповів Василь. — А що таке?
— А таке —…кра… крабові душі! — що молодший підводник, який сьогодні збирався спускатися в глибини, покалічив руку.
— Я тут при чому?
— При тому, що не вибрав слабину, і линва зазміїлася.
— Треба ж було тому дурневі, — вилаявсь він, — пхати руку в петлю! Вона затисла і пом'яла кисть. Тепер — морока: спуск батискафа відкладається. Ану, мерщій на палубу і як слід закріпіть кінці! Кра… кра… — кинув він, виходячи з їдальні для команди.
— Серед ясного неба і грім? — здивувався Антрекот, помітивши, як ми підводимося з стільців. — Аврал, чи що? Ви ж бо, мої товстопузики, не завантажились і по ватерлінію. Мабуть, коклети не сподобались.
— Ні, Іване. Дякуємо за хліб-сіль, — заспокоїв я його. — У нас там свої справи.
— Ро-зу-мі-ію!.. — хитро підморгнув кухар, висунувши голову з камбузного ілюмінатора. — А я-то думав: чого кеп сильніше звичного дав крен своїм поповнілим корпусом на лівий борт. Не допивши навіть какави, нордовим курсом — через бокові двері — пошкутильгав із кают-компанії.
Ми уважно перевірили всі канати.
Окань таки був винуватий. Треба було йому кріпити кінець не просто зашморгом, а зі шлагом, не лишаючи слабини між вузлом і напівштиком. Тоді б ця зав'язка була надійною.
Втім, лиха додав ще й раптовий шквал, що налетів нізвідки: хвилі розгойдали судно, палубні вантажі почали "гуляти", поперемінно тиснучи то на один, то на другий трос. А з слабини — нетуго натягнутих канатів — виникли петлі та кільця, в одне з яких і встромив руку наш невдаха-підводник.
— Дитячий садок! — знову буркнув боцман і пішов, пригнічений, на місток пояснювати начальству причину аварії.
— А я скажу, чому так трапилося! — вислухавши Степановича, відрубав капітан. — Тому, що матроси у вас безпорадні, як немовлята. Жалієте ви їх, а треба навпаки: суворість і жорстокий режим. Від вимогливості ще ніхто не вмирав.
— Ясно! — погодився боцман.
— Тож дійте! — наказав Гордій Гордійович.
Для нас у бригаді настали чорні дні. Степанович сповна виконував настанови капітана, кожного завантажуючи роботою по зав'язку.
— Схопив він нас, чортяка, — гомоніли хлопці, — шкотовим вузлом.
— А цей вузол надійний тільки тоді, якщо трос добре натягнутий.
— Та ми, да Гама, і так, як струни на бандурі, туго підкручені. Ніякої тобі слабини.
Як та бандура, ми рокочем,
Та покорятися не хочем!
— Тринадцята пісня Чайльд Гарольда, написана сучасним Байроном — Оканем, — докинув хтось із матросів.
Але, нарікаючи на запроваджений боцманом драконівський режим, все ж узялися до роботи.
Ми втрьох — Кукса, Окань і я — спочатку були в Степановича на підхваті, коли він, наляканий пригодою з підводником, заходився перевіряти надійність тросів.
— Гаразд, орли, — змилувався нарешті, — відпускаю вас від себе — на дрібні такелажні роботи. Виготовте… кра… кра… кранці та кілька швабр. Сором! Дожилися до того, що палубу нічим протерти! — по-господарськи забідкався він (щоправда, на "Садку" досить і швабр, і кранців). Але ж боцман є боцман — йому, бач, усього мало!
В'язання кранців, виготовлення стропів, шкентелів, швабр та шторм-трапів — оце і є ті дрібні такелажні роботи, на які ми, волею боцмана, потрапили. Вони привабливі для нас тим, що ніхто не стоїть над душею: працюєш собі спокійно, примостившись десь у закуті.
Я з Куксою трудився над кранцем — величезною грушоподібною прокладкою, яку опускають за борт, щоб пом'якшити удари судна під час швартовки та на стоянці біля пірса.