– Слід би подумати й про мене, – сказав Робер, – подумати про маленьку Розету, яку я так любив.
Дівчина здивовано глянула на нього. Він провадив:
– Вона була не в мокрій від дощу спідничині, ота моя Розета, в черевичках її не чвакала вода, пасма волосся не вибивалося з-під старенького капелюшка. Це не докір тобі,– похопився він, – проте інколи треба вибачати мені, якщо я змушений робити зусилля…
Роза не зводила з нього очей. Робер знітився.
– Мені хотілося, щоб ти доглядала себе… Тобто своє обличчя, тіло.
Роза швидко сховала руки під стіл. Вона зблідла.
– Я тобі вже не подобаюсь?
– Не в тім річ, Розо… Я тебе прошу, дбай про себе. Вперше бачу жінку, байдужу до дзеркала. Глянь-но в дзеркало – і ти зрозумієш, що я хочу сказати.
Через рясний дощ і тіняві в'язи на вулиці Гург у кондитерській стояли сутінки. Роза низько схилила голову над тарілочкою з ромовою бабою. Робер здогадався, що вона плаче, але ці сльози його не зворушили. Його аж тіпало від роздратування. Він пробурчав:
– Отакої! Тепер ще й сльози!
Роза сказала, не підводячи голови:
– Я заслуговую цих докорів, любий… Але… Я тобі поясню. Я змалечку звикла, щоб мені слугували. Для мене робили все: готували ванну, гріли пеньюар, покоївка робила масаж, зачісувала мене. Віриш, донедавна я ніколи сама собі й черевиків не застібала… А тепер повертаюся додому пізно, встаю на світанку… Отож я все спростила. Я добре розумію, що не досить уважна до своєї зовнішності… Проте мені здавалося, що наша любов – понад такі дрібниці… думала, що наші почуття…
Вона не могла говорити. Її душили сльози. Робер не втішив її ані словом. Він чекав, невиразно відчуваючи, що обоє вони йдуть якоюсь невідомою дорогою і ця дорога може завести його далеко, далі, ніж він наважувався мріяти. Раптом Роза взяла його за руку, і він побачив зблизька її змарніле, заплакане личко, відчув її гірке дихання:
– А того вечора, в суботу, під липами, чи подобалась я тобі?
– Звичайно, звичайно, – відповів він недбало.
Boнa покликала:
– Робере!
Їй здавалося, що він пішов геть, що він десь далеко і вже не чує її голосу. Та ні – вона ж бачить його! Він сидить ось, тільки столик розділяє їх. Він – її наречений. У жовтні вона стане його дружиною… Робер тим часом думав, як би послабити удар.
– Ти застудишся, – сказав він. – Ходімо до нас. Я звелю затопити камін.
Роза покірним голосом подякувала. Вони пішли під дощем і до самого дому Костадо не перекинулися жодним словом. Робер знав, що цього дня мати пізно повернеться із зборів дам добродійниць. Він повів Розу не в свою кімнату, а до маленької вітальні й наказав принести з кухні в'язку хмизу. Розі він запропонував роззутися. Вона почервоніла.
– Вибач, у мене, здається, на панчосі дірка.
Робер відвернувся. Від мокрої Розиної одежі здіймалася пара. Вона глянула на себе в камінне дзеркало і вжахнулася, що Робер бачить її такою. Скинувши капелюшка, вона намагалася підібрати розкуйовджені пасма волосся. Робер підняв її черевики, помацав підошви й поставив ближче до вогню. Він сидів у кріслі, трохи відсунувшись від каміну; Роза, що стояла поруч, нагнулася і, взявши обома руками його голову, трошки відхилила її, щоб бачити його обличчя.
– Який ти добрий! – захоплено мовила вона.
Робер заперечив:
– Ні, Розо, не думай так. Ні, я не добрий.
І раптом у нього вихопилися слова, яких він не мав наміру казати; ця коротка фраза сама собою зринула з уст, як плювок, як струмінь бруду.
– Вибач мені, я тебе більше не люблю.
Роза не скрикнула. Нічим не виявила ні страждання, ні навіть подиву. Подумала: "Ну от. Сталося. Він сказав. Всьому кінець". І водночас: "Він іще зі мною. Ще нічого не втрачено". Вона може знову торкнутися його волосся, його щік, оцих гарних, по-дитячому надутих губ. Доки він тут, вона може боротися, чинити опір, може й перемогти. Блискавкою сяйнуло: вечір, лини, його любовний шал. І раптом десь у ній забриніли слова, що їх кажуть досвідчені дівчата: "З чоловіками треба… Найкращий спосіб утримати чоловіка…" Адже Робер – чоловік, слабке створіння із плоті й крові. Ще можна кинутись за ним, наздогнати його в цьому ницому світі хитрощів і ласки, де жінки ведуть свою війну… На душі в неї стало спокійніше. Все ще можна владнати. І вона почула, як її власний голос пролунав майже весело:
– Любий, це в тебе всього-на-всього хвилевий настрій. Він скоро мине. Я відразу відчула: ти сьогодні не любиш мене. Та я ж сама й винна. Вигляд у мене жахливий. Якийсь страхопуд! Але завтра я буду інша, от побачиш! – І вона кинула голосом змовниці: – Ти ж бачив мене іншою того вечора, пам'ятаєш? – Вона знову взяла його голову обома руками і даремно намагалася заглянути в очі, що уникали її погляду.
"Вона знову опутає мене, – думав Робер. – Тільки б не підпасти під її звабу!" Він тремтів, наче людина, що по морській катастрофі, опинившись у хисткому човнику, дивиться, як із хвиль простяглися дві дитячі ручки, у відчаї судорожно хапаються за борт, – і він не зважується відіпхнути їх.
А Роза не відступалася:
– Пригадай той суботній вечір під липами! Я ж не була такою, як зараз – убогою, заляпаною, задубілою від холоду. Тоді ти називав мене "моє дівчатко". На мені була сукня, пошита в майстерні Габріа. Ти шаленів, згадай!.. Ти весь палав і тремтів. Це ж не примарилось мені… Адже все це було… Можеш казати що хочеш, але…
Робера охопив страх. Треба викручуватись!
– Це нічого не важить, – сказав він. – Ти сама не знаєш, що кажеш… Кожен чоловік, який уночі разом із дівчиною… Та що там! Будь-яка жінка так само запалила б мене…
– То була не "будь-яка жінка", то була я, Роза… Я! Я!
Він сказав, що була темна ніч, що він і не бачив під тими липами, кого цілує, а якби й побачив… Але Роза, заткнувши вуха, щоб не чути його відповіді, закричала:
– Ні! Ні! Ні!
Вона вхопилась за шию і так, мовчки, з похиленою головою, стояла біля каміна. Невже це каже той самий Робер, якому вона повернула слово після родинної катастрофи, а він усе одно прийшов домагатись її руки? Неймовірно!.. Вона не мовила жодного з тих слів, на які сподівався Робер, у яких би прорвався гнів зневаженої жінки. Тоді він відповів би образою на образу. Все сталося б у жорстокій битві, і він не виглядав би полохливим душогубом маленької беззахисної дівчинки. Але Роза здатна лише на любов і страждання. І яка сила була в її беззбройності! Варто йому зараз завагатися, розчулитись – і по всьому! Вона знову зв'яже його – і вже навік! Ще злегка штовхнути – і двері відчиняться. Адже удару вже завдано, найприкріше зроблено.