Того самого вечора в домі Костадо, тільки-но кінчився обід, П'єр, як і завжди, пішов до себе в кімнату, а Робер трохи затримався. Мати не питала нічого. Але інколи вигуком або й просто поглядом допомагала йому висловити те, що він хотів. Проте коли Робер натякнув, що Роза намагалася вплинути на нього в інтересах своєї родини, повівши мову про Леоньян, вона не втрималась:
– Оце вже що ні, то ні, сину! Не вірю, що Роза на таке здатна. Я ж добре знаю дівчинку. Звичайно, я не маю щодо неї ніяких ілюзій, та, мабуть, ти від мене їх і не вимагатимеш. Як на мене, не надто вона кмітлива; можливо, я помиляюсь. Але щодо мужності – ніде правди діти: це у неї є. Проте гарні нахили не заступлять того, чого нема. Крім того, дуже вона квола. Коли ти її привів до нас, – а я ж її не бачила відтоді, як у них сталося нещастя, – я її не відразу й упізнала… Їй би треба десь відпочити на лоні природи; перед весіллям це не вийде – я не хотіла б, щоб через тебе вона позбулася свого заробітку, а потім… Дивні ви, чоловіки! Не розумію, як може подобатись хирлява дівчина… Зрештою тобі вона подобається, і я в це не втручатимусь. Та щоб вона була здатна на якісь інтриги, цього я не допускаю…
Робер відповів, що і в нього такої підозри нема. Роза піддалася на намови, та й годі.
– Ну, хлопче, тоді не вагайся; як вона ще з тобою заведе про це мову, відразу обріж її. Є два типи дівчат: одні кидають батьківський дім одразу, дбають лише за інтереси чоловіка, а інші серцем лишаються з батьками, а про чоловікову родину й думати не хочуть. Якщо твоя Роза належить до другого типу, то шкода тебе й нас усіх шкода. Становище й так уже незавидне – і в тебе, і в нас усіх: оце твоє одруження на самому початку кар'єри – справжня катастрофа.
Робер устав.
– Чому ти завдаєш мені болю? – спитав він плаксиво. – Невже це тобі приємно?
– Я? Я завдаю тобі болю?
Він підійшов до матері:
– Чого ти домагаєшся? Моє одруження – справа вирішена, тут не зміниш нічого. Спробуймо поглянути на нього з гарної сторони.
– Нема тут гарної сторони, – мовила вона невблаганно.
– Зрештою, я дав слово.
– Ти даси слово мерові та священикові. А нині ти лише наречений. Ще й заручин не було. Ну, що ж! – раптом скрикнула вона. – Ти хочеш мене присилувати – тим гірше! І все одно я сподіватимусь, що цього не станеться. Надіятимусь не знаю на що – на хворобу, на землетрус – як мати засудженого до страти…
Вона чекала вибуху. Але Робер кілька секунд мовчав. Нарешті тихенько промовив:
– Вона помре.
Леоні Костадо захлинулась від хвилювання. Вона важко підвелась, поклала руки на Роберові плечі й сказала, шукаючи очима його погляду:
– Бачу, синку, ти все розумієш, і в тебе ніяких ілюзій нема, проте сам ти лізеш у зашморг…
Він мляво перечив, запевняв, що любить Розу, що вже пізно міняти щось, повторював, що вона помре.
– Ні, вона тільки страждатиме, але ще більше страждатиме, коли зрозуміє, що зав'язала світ чоловікові й він не може їй цього простити.
Леоні відчула, що на цей раз досить, що треба спинитися. Але не змогла втриматися ще від однієї спокуси – вийняла з шухляди відому Роберові жовту папку з документами про розподіл майна.
– Ось приблизні підрахунки того, що нам залишається, коли сплатимо податки, заплатимо нотаріусові, експертам. Ви матимете хіба що по десять тисяч ренти…
– А прибутки з будинків?
– Які там прибутки? Видатки більші за прибутки.
Голос у Робера затремтів:
– Ти гіпнотизуєш себе грошовими справами. А йдеться ж про живу істоту, про молоду беззахисну дівчину.
Мати обняла його.
– Я про тебе думаю, любий! Не можеш ти дорікати мені, що я думаю насамперед про рідного сина. Не хочу, щоб ти був нещасний.
– Я буду щасливий, коли буде щаслива Роза. Я самої думки не можу знести, що вона страждає через мене.
– Я розумію тебе… Не слід робити чогось такого, за що потім доведеться червоніти.
– Отже, ти й сама розумієш, що виходу нема.
Вона відчула у нього в голосі легеньке розчарування й додала обережно:
– Вихід завжди є. Тільки не відразу його побачиш.
На порозі Робер обернувся:
– Ти не думай, що зможеш мене відмовити…
– Я нічого не думаю, любий. Лягай спати, не працюй допізна.
XIІ
Над містом уже два дні збиралася гроза. Роза сказала Роберові:
– Якщо пуститься дощ, зачекай на мене в кондитерській напроти сквера. Так, так, у Егера. О шостій там нікого не буває.
Вибило чверть на сьому. Робер з'їв уже троє тістечок, і його нудило. По вітринній шибі струмувала вода.
"Якщо вона за п'ять хвилин не з'явиться, я піду", – думав він. Під грозову годину в Робера завжди були напружені нерви. Він знав це й боявся, що може вибухнути гнівом. Притиснувшись лобом до скла, він, як бувало в дитинстві, дивився на тротуар: по ньому порошили дощові краплі, розкидаючи дрібненькі бризки.
Він переконував себе, що Роза запізнюється через дощ. "Певно, не захопила з собою парасоля. Хіба ж вона про щось думає? Ну-ну! Прийде, мабуть, мокра як хлющ". І він перевів погляд на двох молоденьких офіціанток, які щойно обслужили його й перешіптувалися за прилавком. Він уявив собі, яке враження справить на них заляпана Роза, і йому стало ніяково, що він соромиться її. Робер устав, поклав на столик гроші й раптом побачив Розу; зупинившись перед дверима кондитерської, вона складала якогось жалюгідного чоловічого парасоля, що його, видно, дав Шардон. Мокра спідничка під вітром облягала їй ноги. Нарешті вона ввійшла й розгублено зупинилася, не знаючи, де поставити парасоля, з якого стікала вода; одна з офіціанток узяла його, і тоді Роза підійшла й сіла біля Робера.
– Ой, як я бігла! – сказала вона.
Робер глянув на неї скоса:
– Який у тебе вигляд? Дивись, іще застудишся.
– Дарма, я витривала. Спідниця моя під дощем обважніла, ноги мокрісінькі, а переодягтися можна буде хіба що через дві години. Та все це дурниці, якщо ти зі мною.
– Ти нітрохи не стежиш за собою, Розо. Ти зовсім нехтуєш…
Вона перебила його, вважаючи ті слова за похвалу.
– Ні, ні! Я не мужніша за інших. В тому, що я не зважаю на деякі речі, нема ніякої заслуги; для мене найголовніше, щоб ми були разом, – тихенько закінчила Роза.
Вона піднесла до губ келих поданої їй малаги.