Дорога в нікуди

Сторінка 51 з 51

Франсуа Моріак

– Ти тут, Розо?

Вона почула знайомий запах тютюну. Дені сказав:

– Нарешті вгамувалася. Я помітив, що вона, виплакавшись, спить як убита. Довелося витерпіти цю істерику. Ну, та дарма. Перемелеться. По суті, все залежить від виховання. Бракує елементарного виховання, і ось маєш – страшні вибухи. Але нас вони мало обходять. Ніби все це відбувається десь далеко. Мені дуже просто не помічати того всього, втекти в себе. Та й тобі також, я певен. А вона, ніби нещасна муха, що б'ється в шиби зачиненого вікна, за якими той світ, де нам із тобою вільно дихається. Наш світ – це не лише наше дитинство, наші спомини. Та навіть якби ми жили нарізно, все одно кров у нас одна. Сердешна муха швидко стомиться й, переставши битись, покірно сяде на підвіконні. У неї будуть свої радощі. Попри всі прикрощі, їй наснився любий сон, і вона дістала більше, ніж могла сподіватися. Обіцяю тобі, Розо, – ти не знатимеш більше тривог. Пора ж подумати й про тебе, про твоє щастя.

Роза відповіла стиха:

– Щастя вже не буде.

Брат гадав, що вона подумала про Робера Костадо, і спитав, чи любить вона його й досі. Сестра, зітхнувши, всміхнулась:

– О господи! Звичайно, ні!

Та вона вже й не любитиме нікого. Досить! Брат заперечив, але Роза похитала головою:

– Ні. Люди не існують для мене. Всі вони ніби з іншого краю, якісь безликі, та й мова їхня мені незрозуміла.

– Те саме відчуваю і я, – сказав Дені.– Весь день пораюся, сперечаюся, торгуюся, підписую папери… І ось – шоста година вечора, я мчу в своєму авто і тоді стаю самим собою, і знову я – твій брат.

Ну й що важкого було в цих словах? Вони вже вимовлені, стихли, проте панують іще, ядучі. "Це безумство, – подумала Роза, – піддатися цьому жахові".

Дені озвався знову:

– Розо, я зараз скажу тобі дивну річ: цього вечора вперше за все своє життя відчуваю, що я щасливий. Авжеж, – повторив він, – я щасливий.

Вони почули, що хтось іде більярдною, натикаючись на меблі. На порозі скляних дверей з'явилася постать. Пролунав захриплий голос Ірен:

– Ти думаєш іти спати, Дені?

Він одказав, що трошки посидить. Роза з необережності почала стиха вмовляти Дені, щоб він ішов разом із дружиною.

– Не сичи, гадюко! – крикнула Ірен.

Дівчина завмерла, припавши до стіни. Її захищав залізний стіл. На неї ринув потік огидної лайки, що звучала приглушено, бо Дені затулив дружині долонею рота. Як вона насмілилась кричати? В чому ця навіжена звинувачувала Розу? Все це тривало якусь хвилину, але й короткий спалах блискавиці відкриває оку в нічній темряві безкраї простори. Отже, й Роза в цю коротку мить побачила шаленство, якого досі ще не знала, вгледіла безмежну пустелю, поорану кратерами вигаслих вулканів.

Життя більшості людей – мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах – це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад.

Дені, намагаючись вивести дружину, яка була дужча за нього, силоміць тяг її до східців; і тільки тому, що вона була майже непритомною і отямилася лише на сходинці, йому вдалося з нею впоратися. Він повів її аж до спальні. Ірен стогнала:

– Не покидай мене, не вертайся в сад. Підеш – я викинусь із вікна…

– Я залишаюся, ти ж бачиш. Зараз ляжу біля тебе.

– Ти залишишся на цілу ніч?

Атож, він залишиться на цілу ніч. Дені тримав її за руку. Йому здавалося, що крізь одчинене вікно долинає Розине дихання. Ні, то легіт колише листя. Він почув, як гримнув засув, – видно, Роза замикала двері. Тепер вона вже в своїй кімнаті.

Роза непорушно сиділа на ліжку.

По цинковій покрівлі зрідка стукали важкі краплі дощу.

Вона візьме з собою тільки туалетне приладдя із золоченого срібла. Білизну купить у Бордо. Верхню одежу потім вишлють на подану адресу; де вона зупиниться – ще буде час подумати. Головне – геть звідсіль… Тікати. Хоч і світ за очі,– тільки б не залишатися тут. Тікати. Братові вона пошле на контору заспокійливого листа, мовляв, поїхала на короткий час. Яка вона безконечно далека від того шляху, що увижався їй три роки тому, того вечора, коли Дені провалився на іспитах. Вона сама ще не знає, як складеться її майбутнє, але треба шукати до нього дорогу. Роза не могла сказати, молитва то була чи ні. Певно, таки молитва, бо вона освітлювала перед нею те, що належало зробити зараз-таки, негайно. Думки її були прикуті лише до того, що мусила вона зробити в найближчий час. Роза знала – вийшовши з дому вранці, близько шостої години, вона піде путівцем до трамвайної зупинки і ждатиме, коли нарешті з'явиться вагон. О шостій, мабуть, уже розвидниться, і якщо туман розсіється, вона так і не побачить, як здалеку, щомить ростучи, заблимає вогненне циклопове око. Проте в ній самій це велетенське око палало, як і колись світанкової пори.

25

Дружина Наполеона III.

26

"Без сім'ї" і "Родина Фенуйяр" – романи Г.Мало (1830–1907). Особливо популярний був перший, як читання для дітей та юнацтва. "Андромаха" і "Фeдра" – трагедії Ж.Расіна (1639–1699).

27

"Мeркурій" – власне, "Французький Меркурій" – назва журналу і видавництва, в якому виходили збірки віршів поетів-символістів, у тому числі збірка А.Самена (1859–1900) "В саду інфанти".

28

Одягти сутану – означає стати священиком; одягти білу чи брунатну рясу – постригтися в ченці.

29

Ернест Псікарі (1883–1914) – французький письменник, внук філософа й історика християнства Ернеста Ренана (1823–1892). Йдеться, очевидно, про твір "Голоси, що волають у пустелі".

30

Шарль Пегі (1873–1914) – французький поет і публіцист.