– Ти, мабуть, вважаєш мене жорстоким: але ж я піклуюся про тебе. Я вже не певен, що зможу зробити тебе щасливою. А перемінився я тільки тому, що ти перемінилася. І ти не зарадиш нічому, навіть коли вберешся в свою білу сукню. Ти вже ніколи не станеш тією Розою…
Він усе-таки сперечався, доводив – і в Рози ожила надія.
– Ні, я та сама! Я покину Шардонову крамницю, і ти завтра впізнаєш свою Розу. Я залишуся в Леоньяні й більше зароблятиму, зайнявшись господарством – худобою та городництвом… А знаєш, – раптом стрепенулась вона, ніби її осяяло натхнення, – я не безприданниця. В мене добрий посаг: мені віддають Леоньян. На це пристала вся сім'я… Леоньян! Уявляєш собі? Звичайно, це вимагатиме певних витрат, зате ми будемо мати все своє, життя нам нічого не коштуватиме. Досить того, що нам доведеться лише раз на тиждень ходити до м'ясної крамниці!
Робер не спиняв її. Вона несподівано звернула розмову на інше. Тепер він може не стримувати гніву – адже Роза, сподіваючись, що привабить його, наполягала:
– О, ми навіть не уявляємо, скільки коштує такий маєток, як Леоньян… Певно, десь із мільйон, якщо…
Робер перебив її, сказавши різким тоном:
– Справді? Тоді найрозумніше продати його.
– Ні, на продаж ми не матимемо права.
– Чому б то? Адже він належатиме нам.
Роза простодушно відповіла – видно вважаючи це за звичайнісіньку річ, що Леоньян віддають, аби його зберегти. Робер схопився на ноги і злісно сказав:
– Твоя родина має мене за дурня! Добре діло! На тобі занедбаний маєток! Відбудуй його своїм коштом, та ще й посади собі на шию нахлібників… Нема дурних!
Господи боже! Виходить, вона пішла хибною дорогою… І Роза пролебеділа:
– Яких нахлібників?
– Твою матір, Жюльєна, Дені… Не мають же вони наміру забратися звідти, щоб звільнити нам місце?
– Але ж, Робере… Дім такий великий. Вистачить місця для всіх.
Робер вибухнув силуваним сміхом.
– Для всіх, авжеж!
Роза зрозуміла, що він знайшов привід, за який можна вхопитися, і що вона все втратила.
– Я не думала про такі речі, точніше, ухилялася від цих думок, – мовила вона покірним голосом. Я передбачала деякі труднощі, але я гадала, що ти все владнаєш. Я була така впевнена в тобі, що переклала на твої плечі всі турботи про наше майбутнє. Мені здавалося, що ти мене любиш, – сказала вона крізь сльози, – а коли любиш, то не задумуєшся про майбутні труднощі, не лякаєшся ніякого тягаря, навпаки, любиш його і навіть благословляєш. Задля тебе я ладна витерпіти все, що завгодно. І мені здавалося, що й ти…
Робер підійшов до відчиненого вікна. Роза зрозуміла: він хоче, щоб вона пішла. І в цю мить вона всім єством відчула: щастя її загинуло без вороття… Проте ж він іще тут, у цій кімнаті! Можна підійди ззаду й погладити його волосся. Вона ступила кілька кроків до дверей. Роберові майнула думка: "Зараз усе скінчиться". Він зітхнув на повні груди. Та Роза зупинилася й сказала:
– Послухай, Робере… Я згодна на все. Я не буду твоєю дружиною. Про єдине благаю: не покидай мене назовсім, залиш мені куточок у серці. Може, ти хоч трошечки любитимеш мене, коли упевнишся, що я вже не домагаюся шлюбу… Мені б лише бачити тебе.
Він навіть голови не повернув, а вона тихенько додала:
– Роби зі мною що хочеш…
Роберові стало соромно за неї.
– Навіщо ти так принижуєш себе? – мовив він. – Коли ти отямишся, ти ніколи мені цього не подаруєш. Я не чув цих слів, я просто не звернув на них ніякої уваги…
Вона тремтячим голосом заперечила:
– Ні, Робере, я не вважаю це за приниження. Адже я люблю тебе. Я твоя. Я залишуся твоєю – хочеш ти цього чи ні. І ніщо на світі не похитне моєї любові до тебе. Як не відштовхуй мене – я належатиму тільки тобі.
Робера охопив шалений гнів – гнів чоловіка, до якого чіпляється покинута й доведена до розпачу жінка. Його пойняло жорстоке почуття зневаги самця до набридливої самиці, що вже стала йому осоружна. Він пробурчав:
– Ти ладна віддатися мені, аби тільки прив'язати до себе! Гіршого не придумаєш! Тепер справді всьому кінець. Ти розтоптала й забруднила навіть спомини про все чисте, що було між нами.
Він сам відчув усю ницість і безсоромність цих слів. Знав: Роза не заслуговує таких звинувачень, як знав і те, що майже вся дорога до звільнення вже пройдена. Останнє зусилля – і він вільний. Він – хазяїн своєї долі!
– Я розтоптала? Я забруднила? – ледь чутно спитала Роза.
Вона не могла цього збагнути. Вона не вміла ставати у вигідну позу і вдаватися до красивих слів, що не виражали щирих почуттів, живої пристрасті. Вона, мабуть, ще ніколи в житті не мовила слова, яке не йшло б від серця, а тим паче в цю хвилину. Вона відчувала, коли хтось говорить не те, що думає. Відчувала у всіх, окрім Робера: його вона не знала. Вона була віддалена від нього океаном власної любові. Але цього вечора слова ненависті, що зірвалися з уст того, кого вона любила, розвіяли марево. Береги океану зійшлися, і вона побачила справжнього Робера. Вона побачила вираз його очей, відчула брехливість і нахабність його слів. Перед нею нарешті постала Роберова оголена душа, якої він ніколи не наважувався показувати їй, а Роза досі уникала бачити її такою; вона ж бо страждала на добровільну сліпоту, що вражає людей шляхетної вдачі, коли вони закохуються в тих, хто гідний презирства. Тепер Роза знала: він не вимовить жодного сердечного слова, від нього нема вже чого ждати, крім удаваного обурення, він тільки й чекає, аби вона швидше пішла. Ще перед тим, як вийти за двері, ступити на першу сходинку, вона ясно бачила: їй судилася страшна самотність. Вона квапилася піти. Але її сліпили сльози, вона не могла знайти дверей. Робер, уткнувшись лицем у шибку, не допоміг їй вийти. Нарешті вона взялася за ручку, але двері відчинилися не на східці, а у велику вітальню. Роза враз наштовхнулася на огрядну постать, увінчану капелюшком, на якому тремтіло гроно чорного винограду.
– А я оце із добродійного товариства! – похопилася Леоні Костадо. – Узнавши, що ви тут…
Роза, як і належить добре вихованій дівчині, зробила реверанс і сказала спокійним голосом:
– Я вже йду, мадам Костадо, не турбуйтеся. Скоро мій трамвай. Робер у малій вітальні.