Тільки він проб'є тоді, як Борис твердо ступить ногою так, щоб не вгрузнути навіки в сірій, буденній невідомості. Яка дурниця сталась би, яка фатальна помилка, коли б він не спинив себе, піддався покликові розпаленого почуття й виявив себе на вечірках УКП!
Але він не бачив, крім цієї проваленої арени, нічого біль-ше довкола себе. Він же зразу, як тільки приїхав до міста, метнув оком — що б йому таке зробити, щоб ім'я його було у всіх на устах? І нічого не бачив. Ті "активісти", що гуртувалися довкола Натанзонші й Бурманші, здавалися дрібними для його польоту: активістам доручали навчати неписьменних, та інше таке абищо, а вони лакомилися, щоб збити собі громадський стаж". Це було не про нього!
І Микитчук, спраглий від честолюбства, не знайшовши нічого примітного та відповідного своїм задумам, вступив до самодіяльного драматичного гуртка в інституті. Його розпирало від бажання збирати на своїй особі погляди сотень, тисяч людей, а як ні, то хоч такого невеличкого гуртка. Він виступав де треба, де й не треба, подавав свої зауваження, виявляв ініціятиву — і добився того, що хоч у тім гуртку став найпершим. Старостою обрали.
IX.
Цими днями Карло Моор і Неля прийшли додому аж на світанку. Цікаво!
Спочатку всі мовчали, мов ніхто й не помітив цього. Мовчали день-другий, спостерігали. Як же то Килина це сприйме? Як же то вони тепер всі троє поводитимуться?
І що ж! Килина ані вухом не веде, філософує з Карлом Моором, аж пір'я летить, а ті, бісової віри, коханці, мов невинні ягнятка. Тільки Карло Моор чогось із таким мрійливим полиском у очах. Та Неля ніяковіє, як зловиш її погляд на найсимпатичнішому для неї.
А все ж таки, де рони були тієї ночі?
Розгризали це питання, як не було героїв, — дівчата окремо, а хлопці окремо. Килину збивало з пантелику, що Неля прийшла аж геть-геть згодом, може на цілу годину пізніше. Де ж вона була? І чом не каже нічого? Була на відкритті театру "Березіль". І хто їй повірить? Як вона дістала квитка, коли ніхто з них не міг дістати? А так, — ішла вулицею, дивились на афішу, а якась жінка підійшла й запитала, чи хоче вона квитка, бо в неї зайвий і однаково пропадає, а вистава за десять хвилин починається. І хто їй повірить?
Кость питав Карла Моора, чи цікаво було на відкритті театру "Березіль", але диво! Карло Моор широко розкрив очі. А він там був? Ну, а де ж він був, що так пізно прийшов додому? Карло Моор мовчав.
Натяки, пошепти, — але про цей роман вголос, — ніхто ані мур-мур!
Дивилися, що то далі буде.
X.
Випала пороша. Все обновилося, на всьому лежала незаймана біла легенька пушинка. На покрівлях, на виступах, на садах — на всім місті.
В такий день м'яко десь потопає в білому пухові Україна. Кожен пригадує собі свою рідну оселю в цей перший день зими.
В невеличкій вузькій кімнаті, колись келії другого корпусу Золотоверхого манастиря затишно й тепло. Вікна виходять у манастирський білий сад, під вікном гріє калорифер парового опалення. Дівчата не ймуть віри, — невже це вони вже мають свою кімнату?
А так! І сьогодні вони справляють входини. Мають прийти хлопці з архієрейського корпусу в повному складі. Дівчата купили сьогодні примуса, йдуть великі приготування. Килинина місячна стипендія пішла на цей баль.
Це Тамара закомандувала, що вона більше не хоче з хлопцями жити. Все наче було гаразд, жили вони такою дружною сім'єю, акуратно всі виконували чергу по хазяйству, хлопці вже очистили свою мову від вульгаризмів, разом ходили на вечірки, до театрів, на концерти та диспути, може там трохи хто кому подобався, — але не без того ж. Велика заля з намальованими на стіні червоноармійцями рятувала пречудесно від незручностей туалетного порядку... І раптом Тамара збунтувалася.
Командувала Тамара, але доводила до кінця, як завжди, Килина. Як тоді, коли тікали від "малохольного" з сокирою, не Тамара, а Килина знайшла архієрейський корпус, хоч саме Тамара щодня плакала. Так і тепер. Килина сміливо пішла кудись, десь довела, що й вони мають право на окрему кімнату, що їх троє і неможливо жити десятьом у однім приміщенні із хлопцями. Вона все ж, за інерцією, мабуть, мала вагу у високих інститутських колах, близьких до На-танзонші—одержувала стипендію, обіди, хоч, хвалити Бога, вже їй ніхто не морочив голову із студкомом...
Але Килина хоче знати, — в чім же річ? Тут є якась таємниця. Може Тамара в кого закохалася?
Тамара енергійно крутила головою.
Може... Ах, так, Килина також бачить, що Борис усе ходить із нею, в них якісь дуже секретні розмови. Цікаво, про що вони так секретно говорять?
Про що? Про всяку всячину, починаючи від солов'їв і кінчаючи політикою. Борис такий щирий, такий ентузіяст. Він такий сентиментальний! Признався, що небайдужий до солов'їного тьохкання.
— Ми якось верталися з вечірки укапістів і він мені признався, що хоче собою пожертвувати за Україну...
— Гм...
— Еге! Хоче вступити до УКП, — таємнично додала Тамара. Він не хоче йти до комсомолу, бо там самі бездари. Хто не має чим узяти, то до комсомолу лізе...
— Невже отакий він? А я думала... тільки дурня клеїти може... — не йняла віри Килина. — А скажи, ви цілувалися?
Тамара злякано й обурено махала руками, відступаючи від Килини.
— Ти така часом буваєш вульгарна... Я тоді тебе просто ненавиджу!
— А скажи, — наступала Килина, — а ти йому про себе розказала?
— Ну, й що? Розказала! Він же мені розказує таке, чого нікому не скаже...
— О! Я так і знала! Але ж, яка ти дурна!
Дружили, дружили, а тепер Тамара, як тільки десь близько вертиться Борис, ховається за Килину, як курча під квоччине крило. І одного дня закомандувала:
— Геть звідси, бо я просто на вулицю виберуся! Чом ми тоді в няньки не пішли? А все Через тебе!
І що там таке між ними скоїлося?
Борис зизом на Тамару поглядає, а Тамара, як та ласочка, перед ним... поки хто є близько...
Все ж, Килину непокоїла ця незрозуміла дружба, чи гра між Тамарою й Борисом. Ще ляпне йому, що всі Килинині брати, рідні й двоюрідні, були в Петлюри, і що вона ненавидить усіх оцих Натанзонш і Бурманш. Тамара ж усі таємниці знає Килинині, як і Килина Тамарині.
Цікаво, чи прийде сьогодні на "входини" Борис?