Воно й безпечніше. Принаймні, як напише на замовлення цека, то не буде там жодних ухилів.
Боїться він тільки розсердити любимого вождя. Востаннє, як був він на прийомі, вийшла вже маленька неприєм-ність.Вождь був не в настрої й почав був на нього гримати за те, він у своїй спілці нароздавав орденів, а романів про соціялістичне будівництво щось не видно. Є думка висунути його кандидатуру в депутати Верховної ради СССР, а в нього не провадиться партійна робота між письменниками, розводите там петлюрівщину, куркульське охвістя...
— Чи ти знаєш, який сьогодні день? — розходився вождь.
— Я бесідую з вами, — сьогодні найщасливіший день мого життя... — поспішився Борис, як першоклясник, відтарабанити.
— Дурак! Сьогодні — день смерти Леніна...
Отак ускочив. Кожен раз, як згадує, аж обсипає його морозом. Коли ж він там почуває себе таким школярем.
Зате Микитчук знає, що він тут у себе має свій маленький Кремль, він тут єдинодержавний і самодержавний. Як до нього з цека, так і він у спілку дзвонить та питає, коли вже те десятикімнатне мешкання буде готове, бо в таких, умовах він не може працювати... Не буде писати.
Він чує, як за стіною в їдальні Софина мама, — скупа, дріб'язкова містечкова обивателька, брязкає шклянками. Вона по дві години може говорити телефоном про своє дорогоцінне здоров'я з такою ж "мамашою". Друга стіна передає, як Софа чалапає в своїх пантофлях. Це новітнє будівництво стахановськими темпами, — ні к чорту не годиться. Як картонні дімки. Дикт, та и годі!
Борис дратується. Він хотів би вже їх не бачити й не чути. Він давно не любить Софи йобтяжений нею, тепер блідою, вічно кислою й такою ж скупою, як її мамаша. Двох робітниць має, а не довірить їм купити кіло м'яса на базарі.
Але він тепер державний муж. Партія й уряд не дозволяють йому розійтися з жінкою, — таке пішло нове віяння. Чорт з нею — дасть їй утримання, автомобіль окремий, ну, два хутра, ну, тисячу щомісячно, чи там дві. Хай уже буде задоволена, що вона, — дружина депутата.
Довгий ніс Борисів аж торкався ручки, так він потів. Голова тріщала, а нічого не виходило. Обмотав голову рушником. Потім пив, як школяр перед іспитом, міцний чай. Потім згадав, що Бальзак писав, умочивши ноги у ванночку. І собі це зробив.
Нічого не допомагає, сьогодні він не може з себе нічого видушити.
IX.
Часто бував тепер у Килини Тарас.
Жила вона в тій самій напіврозваленій халупчині на Шпитальній вулиці, край ярів. Так і не добився Кость кращого житла, хоч ходив у цій справі до міськради щодня, хоч за його проектом височів уже не один будинок у місті.
Власне, як зрозумів Тарас, Костя й посадили за те, що він був близько причетний до одного такого проекта. Десь за містом у сільсько-господарському інституті збудовано дім у дусі українського барокко. Баби думали, що то церква, й несучи до міста молоко, ставали навколішки перед цею церквою, — помолитися Богу.
Килині було тепер не до нового приміщення. Вона була охоплена всепожираючим вогнем іншої кипучої діяльности. Як уміла вона й працювати, і дітей доглядати, і пильнувати справи визволення Костя, — це був її секрет. Вона нуртувала, вигравала внутрішнім вогнем, — це була її стихія. І хоч було то нещастя, може й треба було його, щоб виявилася вповні ця кипуча, енергійна натура.
Вона ніколи не скаржилася. Вміла ненавидіти, зневажати тих, в чиїх руках була її доля, але не вміла скиглити. Хоч як убого жила, не скаржилася ні разу на матеріяльні не-статки.
Тарас часто заходив до геологічного музею, де вона працювала екскурсоводом. Одного разу він навіть пристав до якоїсь групи школярів і пройшов із ними через усі залі із самоцвітами, велетенськими араукаріями та іншими гігантськими кам'яновугільними папоротями, кістяками дивоглядних ящурів, — бронтозаврів, іхтіозаврів, динозаврів... Мамута, що один заповнював аж до стелі величезну залю, бачив.
— Дозволь, Килино, частіш приходити до музею, — попросив він, коли вони зосталися самі. — Я не знав, що наша країна така казково багата надрами. Чи може це ти не український матеріял показувала школярам?
— Я показувала виключно наш матеріял, — підкреслила слово, "наш" Килина. — Це слід знати всім нам, починаючи з школярського віку. Може б ми більше пишалися нашою батьківщиною та не давалися хоч психічно топтати себе. Це, між іншим, основна моя настанова в цих екскурсійних бесідах, — вселити гордість за батьківщину. А то звикли: Україна — рілля, Україна — країна гречкосіїв, країна сала і ... самогону.
— Ого-го-го! — вихопилося в зачудованого Тараса. — Та за цими словами цілий світогляд.
— Як хоч, то й світогляд! — ствердила Килина з притаманною їй впертістю. — Коли геологія тобі розповідає, що всі залізниці європейської частини СССР рухаються виключно донбасівським вугіллям, а сибірська залізниця — на сімдесять п'ять процентів, то це вже виробляє світогляд. Світоглядом пахне й коротка довідка, що всі високоякісні сталі, якими живе вся металюрґія СССР — видобуваються з криворізької руди, а виробляються на дніпропетровських заводах. Оті мармури, що по-царському пишно оздоблюють московське метро, видобуті, головно, на Кам'янець-По-діллі та на Вознесенщині Одеської области...
Килина не була скупа в своїх прикладах до світогляду. І вона їх мала безліч. Вона потягла Тараса знов по залях і, хоч він ще раз хотів постояти коло тих чудових сталактитів, колосальних кристалів та оковбирущих самоцвітів, дозволила йому спинитися там, де хотіла вона. Коло якихось непоказних на вигляд брил.
— Оце, — манганова руда, необхідний складник для високоякісних сталей. Найзначніше родовище на весь СССР у Запоріжжі...
— І щоб ми, такі крези, були такими злиднями? — мимоволі вирвалося в Тараса.
Він подивився на свій обшарпаний парусиновий костюм, на бідненьку перкалеву сукню Килинину.
— Ми, інтелігенція багатющої країни, виглядаємо так непрезентабельно, мов би старці під церквою. Якби який закордонний спеціяліст захотів, познайомитися з нашими експонатами і йому відрекомендували мене, — хтозна, чи захотів би він зо мною мати справу...
І це була правда. Килина була подібна на служницю в своїх скривлениих, розбехканих черевиках, — оця Килина, цінний спеціяліст, із не одною науковою статтею. Килина, що гордо несе тягарі свої й своєї країни, що неугнуто, крізь злидні й горе, бачить блиск і славу батьківщини.