Діти Чумацького шляху

Сторінка 206 з 221

Гуменна Докія

Або ще не так! Він скаже, що вся країна — енна кількість замкнених у собі кастових колективів, де відбувається те саме, що й у Кремлі: по-рабському славлять, як бога, февдала й дракона, знать пожира^ труди черні. Ця нова релігія обожнювання однієї людини з душі верне, від соціялізму вже зосталися ріжки та ніжки, бо є тільки безправні трудящі, члени пофспілок, та розперезані февдали-князьки, — секретарі партосередків... та ще їх блюдолизи...

Тарасові міркування над тим, що він скаже, щоб його заарештували, — перебила поява знов тієї, дивно знайомої жінки. Вона вже вийшла з залізних кованих дверей.

їйбогу, знайома хода... Ануж, чи це не Килина?

Дивна схожість незнайомої жінки з Килиною поштовхну-ла його піти за нею й випередити її. Оглянувся. Якби не сива, то, слово чести, сказав би...

— Тарасе...

Знайоме, миле тремтіння несподіваної радости в голосі. Господи, яка зустріч!

— Та тебе впізнати не можна!

Вони не бачилися й разу відтоді, від тієї розмови в сосновому лісі.

— Бабця, еге? — з незлостивим гумором всміхнулася Килина. — Це за цю зиму так.

Стояли й мовчали. Тарас не знаходив слів, щоб запитати, в чім річ. Килина тільки сміялася.

— Чи ти дуже поспішаєш? — запитала вона. — То може проведеш мене, я йду до прокурора...

— До прокурора? .— перепитав Тарас. — Щойно з цієї установи, а тепер до прокурора?

— Це вже так рік ходжу... — зідхнула Килина. — Відколи заарештували .Костя.

— Кость заарештований? — аж став Тарас.

— Ще минулої осени.

"Так он чому ти посивіла!" — подумав тільки Тарас. Зайве 'було це говорити після такої новини.

— Тепер усе моє життя, усі мої думи крутяться біля одного: як його визволити? Вже три рази до Москви їздила, добивалася до генерального прокурора, вже посивіла... Знаю, що нічого не доб'юся, а мушу... Хоч у цьому хай буде моя поміч... Все, що могла, робила...

— Так у чому ж його обвинувачують? Кость і політика — це щось несполучне.

— Господи, хіба ж ти в них доб'єшся? Дев'ять місяців він сидів без єдиного допиту. Я навіть не знала, де він.

— А де тепер?

— На Колимі. Я дістала два листи. Першу звістку від нього дістала через невідомі руки. На папіросній книжечці. Лист той був написаний навіть не до мене, а до невідомого друга. Починається він так, я його напам'ять знаю.

"Невідомий друже!

Коли тобі потраплять у руки ці листочки, згадай, що в тебе теж є родина, діти, жінка, мати. Я їду в невідоме, куди везуть не знаю. Цього листа я кидаю в дірку клозету арештантського вагону, може його знайде якась добра душа й перешле на таку адресу..."

— І до тебе прийшов цей лист?

— Уяви собі, прийшов!

Килина розповідала далі. Типова, масово поширена історія, ті ж деталі, те ж нерозуміння причин арешту. Як видко, тепер вже нічого не варте й те, що Кость бився колись за "власть советам".

— Я після всього, після христових мук, доходжу до єдиного висновку, що там у тайзі треба дармових робочих рук, спеціялістів... От і хватають. Я ж навіть не сплю та думаю, — чого? Себто, увісні не сплю. З тобою колинебудь таке бувало?

Килина, хоч була сива, вся біла, — ніяк не постарілася. Навпаки, оця внутрішня змобілізованість, оцей вогонь, що пік її з середини, викликали до життя всю її енергію. Ніяк не сказати б, що вона — прибита горем, дружина репресованого... Килина всім цікавилась, цікавилась науково такими явищами, як оцей її сон без сну.

З жаром пояснювала:

— І сплю, а думка чатує: "Оцього ще не зробила, ще туди піти, мушу конче 'поїхати до Москви, треба ще раз написати..." Так увісні свідомість перебрала все, що знала я про чоловіка. Кость ніколи в політику не ліз, вона була йому не до смаку, з тринадцятьох років він сам собі пробивав дорогу, любить музику, має легкий характер, не переймається нестатками і не вміє сам за себе постояти. Хіба може за те, що на бандурі грав?.. Ну, тут я прощаюся...

— А сини як? — не пускав ще Тарас.

— Сини ростуть! Літом у баби, зимою тут. Вчаться!

— Ну, а жити з чого?

— Працюю! Прощаюся, тут мій прокурор... Здається, вже згаяла більш, як годину, а відпросилася на годину.

Килина похапцем попрощалася/міцно стиснула руку Тарасові й побігла вгору по широких кам'яних сходах.

— Заходь, не цурайся, — оглянулася вона. — Живу там само, працюю в геологічному музеї.

VIII.

Знаменитий драматург, депутат Верховної Ради УССР лавреат, академік, голова Спілки письменників, орденоносець "і прочая, і прочая, і прочая", Борис Харитонович Микитчук, квапився.

Ударними стахановськими темпами квапився він закінчити в твердо лімітний строк нову п'єсу. Таке було завдання Кремля, особистий наказ самого улюбленого вождя.

Щодня дзвонили із цека партії, — як посувається справа у знаменитого драматурга. Час не терпить.

Партія й уряд створили <всі умови для розвитку талантів у найпередовішій країні світу. Популярність Микитчука побивала всі дотеперішні уявлення. В найглухіших куточках "нєоб'ятной родіни" ішли його дві п'єси та фільм, він — найбагатша людина, коли не в Союзі, то на Україні напевно.

Йому заздрили. У п'єсах його не бачили нічого, крім підсолодженого, дешевенького, допасованого до примітивних смаків, партійного лубка. Глузували з драмароба, на всі лади критикували. Але в пресі, як українській, так і московській, ніхто не смів видрукувати справді критичної статті. В один голос, хором галасувала преса про геніяльність., яскраву талановитість, глибоку партійність... Цього добра вже були цілі томи.

Звичні до піднесень і падінь вже ждали моменту, як почне ця зоря з неба котитися.

А, вони нічого не тямили!

Те все, блискучий фойерверк слави, облаки тиміяму, золотий дощ — все те було лише підготовкою до тепер наступаючої дії. Треба зфабрикувати державного діяча із популярністю, славою, з геніяльністю, — € державний діяч, наш. Чого тільки не може створити такий гнучкий і воістину необмежений в засобах апарат, як державна машина най-могутнішої і найпередовішої країни в світі.

Ім'я Бориса Микитчука красувалося в списках кандидатів до Верховної ради СССР.

І от бідний Борис париться, має за наказом виготовити чергову п'єсу, — і то закінчити до виборів.

Тези п'єси прислав йому секретар цека партії. Була спеці-яльна нарада з цього приводу, — так, він не сміє й кроку ступити сам, він — партійний державний муж.