Вона була неторкнута роз'їдаючим часом, тільки більше ясного ума мала.
На яскраво освітленій електрикою сцені, повитій по краях зеленими лапатими вітами, грала оркестра. Мама уважно слухала, — старенька, щупла, простенька жінка. Ланцюг від старої української селянської минувшини до українського тонко індивідуалізованого прийдешнього закидався десь у безсмертя.
Такі вони були й такими повинні бути, — материне покоління таке, а Тарасове таке. Такими й повинні бути для цілости й гону вперед.
Таємними шляхами приходить до нього думка, що так і мусить він жити та працювати. По-своєму, а не як наказують. А коли інакше, — то не хоче й жити.
Отак і життя пройшло. Все думалося, шо воно ще попереду, а оглянешся, — воно вже й позаду. Вже вона не така дівчинка, а бабулина.
— Чи давно було, що ми з Мар'янкою Ференцевою, та Даньком, та Никодимом разом до церкви ходили? Наче вчора. Я тоді також отаким патиком була. А хіба б і я не могла бути отакою, як оця тоненька в чорному, що на скрипці грає? Якби то нас учили.
Мама думала приблизно те саме, що й Тарас, але по-своєму те витлумачила, вклала в образ тоненької скрипальки на естраді.
Отак вони удвох уміли говорити. Мало сказати, а за тим покласти неочеркнено багато змісту. В тих скупих словах були заховані всі мрії, може навіть неоформлені. Чого хотіла, — на схилі літ побачила в живому образі.
— А що ж то воно таке, той СОЦІАЛІЗМ? — несподівано запитала вона.
— Це лад, щоб усім було добре, — знайшов що перше сказати заскочений Тарас.
Мама на це нічого не сказала. Але за кілька хвилин знов запитала:
— То як для всіх, — чому ж нас порозганяли?
І Тарас уже не мав що на це відповісти. Чому, справді?
його старі обоє чогось іншого хотіли все своє життя. Рвалися з епохи, в яку вставила їх сліпа доля народження. Мусіли якось пристосовуватися до тогочасних вимог епохи. Ну, а стали куркулями, позбавленими права голосу.
І зміна та, що розламала їх епоху вдрузки, прийшла. І могли здійснюватися мрії про якесь досконаліше життя...
Та не для них прийшла вона. І не для їх дітей.
Вони — парії в цьому сьогодні... У "безклясовій, соці-ялістичній ері"...
А життя йде. І він скоро оглянеться — вже все позаду.
Чи ж має він право відкладати на майбутнє свої завдання і прагнення? Ні, не сміє.
VIII.
Ще не так давно Тарас, хоч не почував під ногами власного ґрунту, хоч жив лише надіями на незабарну перемогу, все ж почував якесь опертя. Одною точкою він спирався на приятелювання з Левітом, на плинні, хоч не дружні, та все ж, рідні чимось зустрічі із такими ж, як він, викиненими за борт. Дарма, що вважав він їх за ретроградів, а себе повно-вартним носієм пролетарської ідеології. Третя точка опертя була між Тамарою й Килиною, чи в них обох разом.
Сьогодні, ідучи оце сходами нового письменницького будинку, він почував себе самотнім, загубленим. Він ніяк не міг відкараскатися 'почування, наче живе й ходить під низько навислими гранітовими ущелинами. Низькістю своєю вони давлять на нього, от-от придушать.
Вже зовсім "порвалися зв'язки із світом. Тарас входив щодалі в душевне підпілля, — більше заслання, ніж би десь у засланні серед таких самих парій. Наростали непокірні думи, несподівані й бунтівливі висновки — і росло це на тому самому угноєнні, на якому "партія й уряд вирощували
своїх стахановців та ударників. Росло воно само з себе, без жодного навіяння, впливів, підживлювання заходами "кля-сово-ворожих елементів".
І росло саме тому, що Тарас прийшов до епохи соціялі-стичного будівництва із юнацьким запалом, із ©ірою, відданістю, правдивістю, щирістю.
Все це непотрібне "безклясавому соціялістичному суспільству". Він із своєю чесністю, щирістю непотрібен.
Вже не було куди й заходити. З Килиною він не зустрічався. Кузьма помер. Навіть до Поштаренкової не міг зайти, її викинули з квартири і невідомо, куди. Інших, хто б не приходив на думку, не хотів бачити.
Може навіть і Кузьми не хотів би бачити, той хоч був щирий, але застиг на рівні світовідчування дядька з села, таким і помер. А кого хотів би — це якогось такого лицаря й далекогляда. Може Миколу Хвильового... А може й не його самого, лише діткнутися атмосфери сузір'я вільних умів, яких так багато зродилося було на Україні зразу в пореволюційні часи і яке завершив хвильовизм. їйбогу, кращого, цікавішого часу, більшого горіння Тарас у своєму житті й не знав. Тоді, зблизька, він того оцінити не зміг, розстроєний настирливістю покритих червоними сатинами трибун. Але тепер, у віддалі часу, виступають вони всі, як іскристе сузір'я...
Ні, нікого з теперішніх Тарас не хотів би бачити.
І самому бути нестерпно. Вдома, вже ось місяць, нема світла. Відділ комунального —господарства міськради вилу-чує на довгі місяці по черзі цілі райони і населення мусить по-печерному сидіти зимовими вечорами в пітьмі во славу індустріялізації країни, п'ятилітки в чотири роки та перемог соціялізму. Чи в шахтах не встигали видобувати вугілля, чи залізниці не встигали перевозити його, чи індустріялізація вимагала більше, ніж добувалося?., чи це була чергова вилазка клясового ворога, шкідницька диверсія?.. У всякім разі, найменш за все бралося до уваги почування й нерозуміння людности неосвітлених районів.
Ідеш темним містом і аж тепер відчуваєш, як міська людина відірвана від природи. Бо в селі й небо чомусь ближче до тебе, кожен раз можеш звернути свій погляд на звичні сузір'я, пошукати їх, визначити місце й час, відчути себе невід'ємною частиною всесвіту. А в місті за мурами, — відділений електрикою, закопаний у свої наглухо замуровані переживання, — почуваєш себе ще самотнішим.
Аж тепер, як губляться в пітьмі контури міста, відновлюється той зв'язок. Тарас бачить вистелену в небі зорями дорогу, предковічний Чумацький шлях, і наче від цього вертаються йому сили терпіти й цю самотність, і викинутість із суспільства. Життя складніше й багатше за ці койці, куди повпихали самі себе люди. Діди і прадіди на той шлях дивилися, щоб з дороги не збитися. Дивиться й він. Мільйони української людности переживають сьогоднішню лихо переживає й він. Яка ж самотність?
Вже от-от наче .покидали сили, нестерпно було, хоч руки накладай на себе в моторшному куті безвиході й за-блуканости.