Діти Чумацького шляху

Страница 199 из 221

Докия Гуменная

Вона була неторкнута роз'їдаючим часом, тільки більше ясного ума мала.

На яскраво освітленій електрикою сцені, повитій по краях зеленими лапатими вітами, грала оркестра. Мама уважно слухала, — старенька, щупла, простенька жінка. Ланцюг від старої української селянської минувшини до українського тонко індивідуалізованого прийдешнього закидався десь у безсмертя.

Такі вони були й такими повинні бути, — материне покоління таке, а Тарасове таке. Такими й повинні бути для цілости й гону вперед.

Таємними шляхами приходить до нього думка, що так і мусить він жити та працювати. По-своєму, а не як наказують. А коли інакше, — то не хоче й жити.

Отак і життя пройшло. Все думалося, шо воно ще попереду, а оглянешся, — воно вже й позаду. Вже вона не така дівчинка, а бабулина.

— Чи давно було, що ми з Мар'янкою Ференцевою, та Даньком, та Никодимом разом до церкви ходили? Наче вчора. Я тоді також отаким патиком була. А хіба б і я не могла бути отакою, як оця тоненька в чорному, що на скрипці грає? Якби то нас учили.

Мама думала приблизно те саме, що й Тарас, але по-своєму те витлумачила, вклала в образ тоненької скрипальки на естраді.

Отак вони удвох уміли говорити. Мало сказати, а за тим покласти неочеркнено багато змісту. В тих скупих словах були заховані всі мрії, може навіть неоформлені. Чого хотіла, — на схилі літ побачила в живому образі.

— А що ж то воно таке, той СОЦІАЛІЗМ? — несподівано запитала вона.

— Це лад, щоб усім було добре, — знайшов що перше сказати заскочений Тарас.

Мама на це нічого не сказала. Але за кілька хвилин знов запитала:

— То як для всіх, — чому ж нас порозганяли?

І Тарас уже не мав що на це відповісти. Чому, справді?

його старі обоє чогось іншого хотіли все своє життя. Рвалися з епохи, в яку вставила їх сліпа доля народження. Мусіли якось пристосовуватися до тогочасних вимог епохи. Ну, а стали куркулями, позбавленими права голосу.

І зміна та, що розламала їх епоху вдрузки, прийшла. І могли здійснюватися мрії про якесь досконаліше життя...

Та не для них прийшла вона. І не для їх дітей.

Вони — парії в цьому сьогодні... У "безклясовій, соці-ялістичній ері"...

А життя йде. І він скоро оглянеться — вже все позаду.

Чи ж має він право відкладати на майбутнє свої завдання і прагнення? Ні, не сміє.

VIII.

Ще не так давно Тарас, хоч не почував під ногами власного ґрунту, хоч жив лише надіями на незабарну перемогу, все ж почував якесь опертя. Одною точкою він спирався на приятелювання з Левітом, на плинні, хоч не дружні, та все ж, рідні чимось зустрічі із такими ж, як він, викиненими за борт. Дарма, що вважав він їх за ретроградів, а себе повно-вартним носієм пролетарської ідеології. Третя точка опертя була між Тамарою й Килиною, чи в них обох разом.

Сьогодні, ідучи оце сходами нового письменницького будинку, він почував себе самотнім, загубленим. Він ніяк не міг відкараскатися 'почування, наче живе й ходить під низько навислими гранітовими ущелинами. Низькістю своєю вони давлять на нього, от-от придушать.

Вже зовсім "порвалися зв'язки із світом. Тарас входив щодалі в душевне підпілля, — більше заслання, ніж би десь у засланні серед таких самих парій. Наростали непокірні думи, несподівані й бунтівливі висновки — і росло це на тому самому угноєнні, на якому "партія й уряд вирощували

своїх стахановців та ударників. Росло воно само з себе, без жодного навіяння, впливів, підживлювання заходами "кля-сово-ворожих елементів".

І росло саме тому, що Тарас прийшов до епохи соціялі-стичного будівництва із юнацьким запалом, із ©ірою, відданістю, правдивістю, щирістю.

Все це непотрібне "безклясавому соціялістичному суспільству". Він із своєю чесністю, щирістю непотрібен.

Вже не було куди й заходити. З Килиною він не зустрічався. Кузьма помер. Навіть до Поштаренкової не міг зайти, її викинули з квартири і невідомо, куди. Інших, хто б не приходив на думку, не хотів бачити.

Може навіть і Кузьми не хотів би бачити, той хоч був щирий, але застиг на рівні світовідчування дядька з села, таким і помер. А кого хотів би — це якогось такого лицаря й далекогляда. Може Миколу Хвильового... А може й не його самого, лише діткнутися атмосфери сузір'я вільних умів, яких так багато зродилося було на Україні зразу в пореволюційні часи і яке завершив хвильовизм. їйбогу, кращого, цікавішого часу, більшого горіння Тарас у своєму житті й не знав. Тоді, зблизька, він того оцінити не зміг, розстроєний настирливістю покритих червоними сатинами трибун. Але тепер, у віддалі часу, виступають вони всі, як іскристе сузір'я...

Ні, нікого з теперішніх Тарас не хотів би бачити.

І самому бути нестерпно. Вдома, вже ось місяць, нема світла. Відділ комунального —господарства міськради вилу-чує на довгі місяці по черзі цілі райони і населення мусить по-печерному сидіти зимовими вечорами в пітьмі во славу індустріялізації країни, п'ятилітки в чотири роки та перемог соціялізму. Чи в шахтах не встигали видобувати вугілля, чи залізниці не встигали перевозити його, чи індустріялізація вимагала більше, ніж добувалося?., чи це була чергова вилазка клясового ворога, шкідницька диверсія?.. У всякім разі, найменш за все бралося до уваги почування й нерозуміння людности неосвітлених районів.

Ідеш темним містом і аж тепер відчуваєш, як міська людина відірвана від природи. Бо в селі й небо чомусь ближче до тебе, кожен раз можеш звернути свій погляд на звичні сузір'я, пошукати їх, визначити місце й час, відчути себе невід'ємною частиною всесвіту. А в місті за мурами, — відділений електрикою, закопаний у свої наглухо замуровані переживання, — почуваєш себе ще самотнішим.

Аж тепер, як губляться в пітьмі контури міста, відновлюється той зв'язок. Тарас бачить вистелену в небі зорями дорогу, предковічний Чумацький шлях, і наче від цього вертаються йому сили терпіти й цю самотність, і викинутість із суспільства. Життя складніше й багатше за ці койці, куди повпихали самі себе люди. Діди і прадіди на той шлях дивилися, щоб з дороги не збитися. Дивиться й він. Мільйони української людности переживають сьогоднішню лихо переживає й він. Яка ж самотність?

Вже от-от наче .покидали сили, нестерпно було, хоч руки накладай на себе в моторшному куті безвиході й за-блуканости.