Міськрада ще рік тому ухвалила збудувати для письменників дім, вже й паї були зібрані. В цім році ще одним риштованням збагатилося місто, й так усе в риштованнях.
І цього здалося мало. Деяким заслуженим, як от Степанові Ре, міськрада будувала вже власну двоповерхову віллу в сосновому лісі, спеціяльно оформивши це постановою.
Але й цього здалося мало. Щоб письменники ще дужче відчували піклування, ще більше згуртувалися навколо партії й уряду та допомагали їм здійснювати велетенські завдання, які взяла на себе робітнича кляса, — почали входити у звичай товариські вечірки. Не вечірки, а бенкети.
Так вони звалися, такими були й насправді.
III.
Цей бенкет під час чуми відбувався якраз на третій день після арештів.
Уряджений був він із великим смаком. Не було вульгарного поділу на урочисту частину, концерт, вечерю й таниі.
Ні, заля була затишно обставлена квітами, закупленими великими масами. Квітами оторочено було навіть імпровізовану естраду. Он у центрі столиків, зіставлених великою літерою П, сидять "мастітні". Романіст Ре, критики й ідеологи Шуліка та Липовецький, Загайгора, Мамаєвський, члени оргкомітету й партійної групи — хоч незнані поети й прозаїки, але поставлені Всевишнього волею цека у вожді. Сиділи там і підлесники їх, — Таран, Кошель, Оксанич...
Трохи по боках трон підпирали імена, яких знав широкий читач. Наївний поет Леонид Криничка, Рогнідич, Стель-машенко, Поштаренко, Танцюра... Одно крило запосіли Микитчук, Дрюччя, Першотравневий, Росинський, Пустовійт, Любомирко, Балалаєвський, що заробляв хліб із маслом на трьох мовах. Друге крило — жидівські письменники.
На самому кінці цього столу сидів і Тарас Сарґола із Кузьмою та Дем'яном. Та й Левіт був тут. Тут мали б десь близько бути й Василько, Осадчий із своїми приятелями. Але їх не було.
Тарасові мимоволі на думку спадав боярський стіл при московському Кремлі. "Іменітость", пиха, чия шапка вища, хто з ким має сісти, хто з ким може говорити і з яким відтінком: уклінности, чи рівности, чи зневажливої зверхности.
Чи вони не думають про це, чи думають за якимись іншими законами, ніж він?
Славнозвісна "безклясовість"! Вже три роки, як голова уряду проголосив промову про безклясове суспільство, а хіба в ійй залі, де зібралися "інженери людських душ" на товариську вечерю, є якийсь натяк на втілення цієї утопії? Та ж у кожному колективі, що сьогодні зібралися за столом і святкують перемоги жовтневої революції, отака сама картина, — вищі й нижчі, знатні й чернь...
Здається, формально всі вони тут рівні, всі — члени однієї професійної спілки. А насправді?
Про це можна було тільки думати, бо сказане, воно позвучало б, як "вилазка клясового ворога". Ого, яку одностайну відсіч зустрів би від "іменітних" той, хто посмів би ткнути пальцем у кричущу розбіжність між гаслами, вкладеними в уста радянського письменника, і його життьовою практикою!
Вже набридло слухати оці фальшиві фрази про "перспективну дійсність", яку не повинні затьмарювати порпання в дрібницях сьогоднішнього дня.
Для кого то вони проповідують цей.ідеалізм?
Тарас полемізував сам із собою, на диво, йому вертілися всякі остогидлі фрази про уперту клясову боротьбу, про ворога, що пролазить у найменшу шпару. Недаром Василько у якійсь промові казав, що правильніше було б, замість "інженери людських душ", уживати "міліціонери людських душ". А що ж, хіба не з поліцейського кодексу ці фрази?
А тим часом столи гнулися від усяких делікатесів, вина й пива, але гнулися не настільки, щоб придушити пляшки з горілкою, принесені невідомою рукою.
Народ письменницький їв і пив, а тим часом на естраді виступали одні за одними найкращі концертові сили міста, з найкращим репертуаром.
Отак треба веселитися! Після короткого привітання, що обіцяло цим бенкетом відкрити безконечну низку таких самих і ще цікавіших бенкетів для створення дружньої творчої атмосфери в середині спілки, Степан Ре запропонував сам себе вибрати на томаду. Хто не знав, що таке томада? Мусів знати, бо знамениту збірку Степана Ре із кавказького життя читали всі, а хто не міг її проковтнути, то мусів мовчати. Ре — знавець кавказьких звичаїв, то ж він блискучо проведе сьогодні цю ролю розпорядника у гульбищі.
Втім, приявність томади відчутна була лише в горішній частині літери П, де сузірно зосередилися імена, "видатні''. А вже дрібнота-мілкота, що позасідала аж десь на задах, — і сама собі якось там впорається за допомогою таємничих отих пляшок попід столами.
Після того демократично розсунули столи й усі могли на власні очі переконатися, що фокстрот перестав бути міщанством, бо танцюють його всі, перший же, — сам натоптаний, мужикуватий Ре.
Бенкет був справді демократичний. "Всі тварі по парі" були на нім, всі, хто належали й не належали ще до спілки, але кого об'єднував місцевком і закритий розподільник, всіх мов і націй, всіх жанрів, ранґів і напрямків. Не було тільки на ньому блискучо-саркастичного Василька, витонченого повістяра французької школи Зеленгая, рафінованого й уїдливого філософічного лірика Осадчого, гострого й дотепного Шемета. їх не було.
Хоч ніхто не згадував уголос про відсутніх, всі були під гнітом, під пресом якоїсь небезпеки, якогось заціпенілого страху. Навіть Дем'ян сьогодні утримувався від своїх їдких дотепів. З особливою увагою ставилися до дружини Осадчого, що сиділа межи них і з награною веселістю частувала всіх десь із під землі добутими дорогими папіросами.
— Пиймо, кумцю, пиймо тут! — похмуро брав папіросу Дем'ян. — На тім світі не дадуть...
— Всі там будемо! — хильнувши чарку добутої під столом оковитої, відказував Кузьма.
Де — "там"? На тім світі чи в тюрмі — не можна було вияснити, але кожен думав так, як казав Дем'ян. Всі думали, — за що ж їх заарештували? Хто ж би це сказав, якби й знав?
Заарештовано їх якраз три дні тому. І може в той час, як підіймали тост за дружню й товариську творчу атмосферу у спілці на бенкеті, — саме в той час вели на розстріл Василька? А може в цю хвилину життєрадісний Васько Шемет вішався на власній сорочці у тюремній одиночці?
То закрито завісою таємниці, бо лише згодом опубліковано було список розстріляних, лише згодом пошепки розказували про самогубство Шемета.