— На старців перевелися, що то казати...
Стояв погожий ранок, сніжинки іскрилися на сонці і вони, не відкладаючи, пішли через сади й горби та байраки до ріки.
Хоч-не-хоч, а на серці стояла радість. Зимове бадьоре повітря, міріяди мерехтінь на снігу, — і бузини цілі гаї. Тарас був радий, що знайшов батькові розвагу.
II.
Історія з Микитчуком і пляґіятом вже здавалася йому дрібною, не вартою виїденого яйця, справою. Тамара відсунулася десь у глибочінь спогадів. Оксана прислала листа, що мама в неї, прийшли пішки, бо їх вигнали, як утік батько. Тепер лежать хорі, але вже трохи піддужують. А Галя вже поїхала на роботу у другу область, друкаркою, бо тут ніхто не хоче її приймати, як не члена профспілки.
Всі ці особисті хвилювання, його родинні справи, здавалися піщинками в буруні інших новин, які щодня накочували, — все нові, все страшніші. Звідкілясь, з усієї України, сунули вони сюди, накочувалися, перекочувалися в якійсь демонській завірюсі. Пісчинка мотається, кружляє, б'ється, зштовхується з іншими, — але вона тільки пісчинка.
Все частіше й частіше лунало страшне слово "голод". Загадкове слово. Який може бути голод на Україні, коли неврожаю не було? В газетах тільки й мови було про хлібопоставки, хлібоздачу, хлібозаготівлі, проценти недовиконання, шалений опір найлютішого ворога, куркуля, непримиренну й нещадну боротьбу з ним... Про голод ні слова не було, але хто співставляв дійсність і газету, той міг думати, що в тому лихові винен не хто, як куркуль.
Не хто, як куркулі, обліпили вокзали, бо не хотять робити в колгоспі. Хліб зогнив незібраний у полі, а вони ось шалаються по вокзалах. Не хто, як куркулі, поховали хліб, а люди мруть масами, аж нема кому їх хоронити. Радянська влада вживає всіх заходів, щоб викрити організаторів цього ганебного явища. Добирається навіть до високих партійних робітників, наприклад, недавно розкрила свідоме шкідництво в наркомземі. й розстріляно вже тридцять чоловік. Радянська влада вживає всіх заходів, щоб хоч дітей урятувати. Само ГПУ взяло шефство над дитячим віком і організує його порятунок. Дітей по селах збирають, забирають до міста в дитячі садки, там ставлять на ноги.
Ніхто не знає, скільки вночі тачок із цими малими тільцями вивозять на кладовище.
Село йшло до міста просити хліба. У місті в продуктових крамницях на полицях стояли виставки порожніх коробочок, на вітринах ці самі коробочки прегарно обрамляли портрет вождя.
Інколи в якійсь крамниці з'являлася коняча ковбаса, — там миттю виростав хвіст. Ковбаса ця мала назву "конніца Будьонного", а дехто веселіший починав іржати, так, наче він уже "від пуза" наївся цієї ковбаси.
Увійшли також у моду кролики. От, ні з того, ні з сього на прилавку з'явиться гора оббілованих синіх, худих котенят. Заходять покупці, потягають носом і делікатно питають:
— По чім ці трупики?. В їдальнях замість "борщу українського" та "котлет по-московскі" чи "еврейского жаркого", "судака по-польскі" з'явилася намоднійша в світі соя. Соя на перше, соя на друге...
Соя ця ,всім уже в печінках сиділа, так про неї верещали всі газети, всі реклями. Були спеціяльні ресторани, які поклялися готувати найрізноманітніші й найсмачніші страви із сої, що заміняє геть усе — і м'ясо, і цукор, і яйця, й масло. Були такі жертви, що з пекельними муками ковтали цю універсальну бурду й також клялися, що більше в цей ресторан не підуть.
В крамицях з'явилися нові гатунки ковбаси. "Ковбаса з соєю" — написано. "Соя з соєю" — читали покупці. "Вені-ґрет" — писалося, "силос" — читали. А інші читали —
"утильсировина". Треті ж бралися на штуки й вишукали ще один термін — "комбікорм".
В крамницях ще з'явився так званий комерційний хліб, себто, без карток, але дорогий, трохи дешевий, як зпід поли. За ним треба було стати в чергу звечора, але без гарантії, що дістанеш. Перед самим відкриттям крамниці набігали якісь молодці з більшими правами й стусанами, вони розпихали юрбу й входили до крамниці перші. За ними може й діставалося селянам, що напливали сюди з найдальших околиць.
Несвідомі обивателі міські туманіли з нерозуміння. "Мені кажуть, що куркуль — мій ворог, — просторікує отакий малосвідомий міщанин. — А який же він мені ворог, коли він носив мені масло, молоко, яйця до хати? Я б сказав швидше, що то був мій друг..."
І в Домі літератури також якось пожвавішало життя через ці земні справи. Бо останніми часами щось небагато було творчих вечорів, будьяких подій на зразок появи нової книжки. Були всі приголомшені тією катастрофою, самогубствами. Поволі час стирав перше гнітюче враження, насував нові клопоти й хвилювання.
Хвилювання й ажіотаж доходили найвищого ступня, коли ставало відомо, що в комору привезено крупу, цукор, борошно, оселедці і навіть масло. Була спеціяльна комісія, яка в побуті звалася господарською. Але фактично це була справжня кваліфікаційна комісія.
Вона розподіляла продукти серед членів колективу не однаково, а залежно від питомої ваги й таланту, визнаности письменника. Після її роботи письменники бігали, обурювалися, гнівалися.
— Я більший письменник за Стельмашенка, чому йому дали масла на 200 грамів більше, ніж мені? — кричав Таран.
І що більше всмоктувалося в життя слово "голод", що більше з усіх шпар визирали голодні — на вулицях міста, на вокзалах, у звістках від родичів, — то більше турбувалася влада за письменницький колектив. Перевели їх усіх до першої категорії, що діставала по півкіла хліба на день, а не по двісті грамів, як тепер мали службовці. Прикріпили всіх до їдальні командного складу червоної армії і там письменники могли за дешеву ціну діставати натуральні м'ясні страви. В обкомі обіди, все ж, були, мабуть, кращі, бо туди було прикріплено лише кілька "мастітних",—Ре та ще двох-трьох.
Коли раніш блага діставалися час від часу, то тепер прикріпили всіх до закритого розподільника. Кілька чоловік найвизначніших діставали "спецпайок". Чи то воно було те саме, що й "академпайок" — знали лише утаємничені.
Країна вийшла вже із злиднів, росла, багатіла, розвивала могутню індустрію. Вона не забувала при цьому піклуватися своєю інтелігенцією, — підкинути пару кіл масла, шоколяд, мандарин у той "спецпайок."