Але не знав він, що Тамарі так сутужно. І сама виховує дитину, без чоловіка? Це таємниця — де чоловік?
— Чоловіка нема! Це — дитина кохання! — з викликом кинула Тамара й подивилася на Тараса, яке враження це на нього справляє. — Чи в цьому є якась ганьба?
— І як же він... — почав був Тарас.
— Я так схотіла! — гордо кинула Тамара — і далі Тарас не смів розпитувати.
Так от вона яка! Бореться за своє існування і кріпко бореться. За себе саму подумати, — то одне. Але дитину з мамою прогодувати...
Ні, вона не така собі порожня "совбаришня", якій від без-ділля заманулося грати ролю "кололітературної дами".
Тарас не міг надивуватися, начудуватися.
Хоч всю дорогу Тамара бурчала, але прийти сьогодні до Килини пообіцяла і навіть мило всміхнулася, на прощання помахавши рукою.
IV.
У Килини Тарас також часто бував, — з Тамарою й без неї. Кость мусів увесь час бігати на підробітки, Килина не мала на кого спустити дітей, тримати робітницю не могли, — і ні за що, і ніде, — от вона й мусіла сидіти дома. Геологія пішла по боку.
Скільки не приглядався Тарас, шукаючи ознак "обаблен-ня" Килини, — він не міг цього про неї сказати. Здавалося б, ще один приклад того, козирного для глумливих ворогів жіночої рівноправности, явища. Кость і Килина здобули обоє вищу освіту, поженилися, народили дітей, — і на цьому завершився Килини життьовий цикль. Він росте, має успіхи в фахові, вона ж, якби й не тратила багато років на свою освіту, то робила б те саме, що тепер, тільки може ліпше.
Потріпала крилами й сіла.
Килина робила все те хатнє, що випадає жінці з двома дітьми. Але аж ніяк не збиралася вона відбиватися від тих інтересів, які хвилювали її раніш. Вона не змінилася в цьому розумінні.
Те гостре почуття ревнощів, що вшпигнуло Тараса в перший момент їх зустрічі, згладилося, але щораз заходив він до Килини більше для того, щоб отак собі поговорити, розказати про себе. Розмова в них завжди була незакінчена і замикалась бажанням ще раз зустрітися.
Звідкілясь Килина вже знала про всю оту скандальну справу з пляґіятом, Борис на це здібний. Тарас приходив, як щось було цікаве, до неї й розказував. І чомусь інстинктивно Тарас не хотів нічого говорити Тамарі. В найдовірли-віші хвилини він не міг бути з нею такий довірливий, як з Килиною.
Між ним і Килиною панувала якась повнота. Не вузький ланцюжок мосту, як із іншими людьми, а широкий і повний контакт, мова відчувань, не лише слів.
Втім, Костеві не було причин гніватися на Тараса.
Бо були вони такі різні, — Тамара й Килина. Різні струни душі Тарасової відгомонювали на їх бреніння. Дружба й палкий шал пристрасти. Чому їх дві, чом не одна?
V.
Вони сьогодні посходилися всі, навіть Кость, якось раніш з'явився додому.
Кость любив створювати видимість свята, відпочинку, коли він удома. З'являлася бандура, сідали за чай із так тяжко роздобутим печивом, "вибухав сміх, а то й цікаві розмови. Кожне щось вносило. Кость часто розповідав цікаві новини з архітектурного світу.
Не можна було не запалитися подивом і захопленням, зостатися байдужим, коли він розповідав про ті пляни реконструкції міста, що розробляло їх архітектурно-плянувальне бюро. Оті новобудови, риштовання, що,ними тепер захрясло місто, це тільки незначні острівці, початок Грандіозного будівництва. Палаци з рожевого мармуру в колонадах, величезні майдани, метро, нові центри, — а ці старі кособокі й темні райшури, халупи, рештки капіталістичної епохи, будуть зметені.
— Там, у тому районі, що живу я, вже цілі вулиці з такими халупчинами й старосвітськими будиночками знесено, а тепер закладено будівництво колосального житлового комбінату, а одночасно й великий парк, — згадав Тарас.
— О, то проект нашої бригади, там і моя частка роботи є!
Всі вони любили своє місто і могли годинами говорити про нього, обговорювати кожен куточок його, кожну вулицю, кожен ріг, кожну алею.
Взагалі, цікавий час. Вся країна на ногах, будуються колосальні заводи й фабрики, Магнетобуди, Дніпрельстан...
— От тільки доведеться нам підтягнути ще більше пояси в цю п'ятирічку, — сміється Кость. — Але те тільки перших п'ятдесят років важко, а там уже піде, як по маслу...
— Мені здається, що нам би на перших порах вистачило й одного Дніпробуду, — відказала Килина, годуючи з ложки малого Богдана.
— Шкода, що тебе не призначили головою раднаркому, — покепкував Кость.
— А що, думаєш, злякалась би? Якби я була головою раднаркому, то я, насамперед, пішла б на вокзал і подивилася, що там робиться...
Справді, на вокзалі робиться щось неймовірне. Всі приміщення нового й старого вокзалів захаращені селянами, вся прилегла площа, бічні вулиці. Люди кудись їдуть, з дітьми, з клунками. Вони сидять там днями й ночами. Чи не встигає залізниця їх перевозити, чи щодня прибувають нові?
Що це робиться?
В місті з'явилося багато отаких жебрущих селян, вони ходять й просять хліба. Хто вони такі? Чому плавом пливуть із села?
— Брудні, вошиві, із якимись дрантивими бебехами! — гидливо сказала Тамара. — Мені оце доводилось їздити у відрядження. Боже! Скільки там людей! Обліпили звідусіль вокзали, їх міліція ганяє, нема як пройти, не можна у вагон увійти, щоб не набратися якихось звірів...
Килина тільки зідхнула.
— Це все куркулі, — сказала вона іронічно. — Ті, що не охляли з голоду й здужали виїхати.
— Куркулі? І такі обдерті та брудні? Здається, повірила Тамара.
— Яз одним дядьком розговорилася. Каже: "їду до Москви, може там хліба куплю..." То це спекулянт та й усе...
— Була б і ти спекулянтка, якби лободу гризла... — прорвалася Килина. — Добре, що тобі щодня дають чотириста грам хліба... з того, що в них відібрали...
— А при чому тут я? Чи я тому виною, чи я відбираю той хліб? Хороба його знає, чого воно так виходить! Місто заповнилося риштованнями й голодними селянами. Щось таке переплуталося — розбудова з голодом... з вошами.:, бр-р..
Тарас уже знав, що такі слівця, як "хороба його знає", "трясця мамі його", Тамара запозичила в Килини. Він нього не любив у ній, — малпування, схильности все звести до трафарету...
Взагалі, він помічав, дедалі більше, скільки у Тамари на-хватаного, запозиченого. Що тільки якийсь складніший зворот, — так і знай, що запозичене... У Килини не звучало б це так штучно. Нехай-вона по-селянському грубувата, — це її власне. В Килини все — її власне.