В такій тривожній атмосфері, притрушеній смішками, кпинами й крохмалем, присолодженій драже, деякі ще й у-мирали від старости звичайнісінькою смертю. І там знаходилася нагода викривати контрреволюційні вилазки. Наприклад, один корифей,— та той самий Микола Вороний, — на похороні одного старенького письменника сказав таке: "Він усе життя потребував звичайного українського сала і його не мав". Ага, то українські письменники в найпередовішій країні світу голодують?
Це, мабуть, і було те "сало", за яке він вибирає тепер собі яку завгодно місцевість СССР поза межами України.
Ще говорили про Поштаренка, якусь Наталю Яворину, Савка. Критика скажено напалася на цих куркульських письменників, які протаскували контрреволюційну контрабанду, прикриваючись широкою пилипенківською спиною. Чи не найбільше за всіх дісталося Наталі Яворині, бо вона написала свої наївно-правдиві нариси про колгоспи та й стала "рупором буржуазії". Спочатку тими нарисами захоплювалися, носилися, показували одне одному, питали: "Бачили? Та це ж цікавіше за будьякий роман!" А це змусило пролетарську критику придивитися до них, і вона добачила в них неприховану контрреволюцію. Відсіч була нещадна й нищівна. З ворогом не дискутують!
"Кирпичина" Савкова, якою він загрожував уже давно, з'явилася таки, але скоро й зникла, сильно рознісши навколо себе запахи одіозної "яворщини".
Ну, а третій був Поштаренко, той, що колись образився на Хвильового, мовляв, Хвильовий його не пускав на олімп, а з цього загорілася дискусія під назвою: "Куди лізете, со-пливі?.." А з тієї потішної дискусії виплила й широкими водами розлилася епохальна дискусія про шляхи розвитку української культури. Тільки тоді кожна отака подія — стаття, виступ, вислів — відбувалися в розчині гострого інтересу, вільної гри сил... Текла жива вода, живосрібляне слово не барилося зароджуватися в яскравих інтелектах і немало було таких, які аж заздрили Поштаренкові за те, що він започаткував таку цікаву епоху й попаде в історію літератури. А тепер ці "проробки", себто недотепні, одноманітні лайки на адресу "пророблюваних", крім несмаку та втоми, залишали ще й якусь неясну, сполошену розгубленість. Чи це літературна критика?.. Ну, словом, Поштаренко був іменинником вже другий раз.
Тарас чув уже тільки відгомони тієї розправи з куркульськими письменниками, де з ворогом не дискутували. Хтось навіть здогадувався, що кінець Пилипенка це останній акт тої розправи, а інші казали, що справа не в Яворині, яку він захищав, а значно глибше...
Втім, що його, Тараса, те обходить? Його особисті шляхи ніколи не збігалися з жодними...
XI.
Вступаючи в браму будинку, де жив Танцюра, Тарас зловив себе на кпинах над самим собою. От і він, що добивається правди, звертає на шлях особистої протекції.
Застав, що саме снідали. Як уже було усталено, Танцюра поблажливо-зверхньо розмовляв із гостем. Тарас бачив не раз, як цей самий чоловік говорив із вищими ранґом, — о, то зовсім інша рахуба! Почувався приниженим Тарас, але ковтав це. Все ж, із Танцюрою можна говорити, від свого можна й полину напитися.
Сів на запрошення пити чай... з давно небаченим маслом.
— Та ви намазуйте маслом ліпше, — припрошувала дружина. — Не так по-совєтському, а по-американському...
То був шкільний вираз їх малого Юрка.
Тарас ніяк не вмів намазувати масло по-американському, себто, товсто, він сидів, мов на голках. Волів би не снідати й разу так сито, якщо вже не має змоги влаштувати собі такого ж нормального життя. Він відганяв свої злісні на цей чужий добробут думки, намагався повернути їх до справи й поволі розповідав, що його привело до Танцюри, яко голови колективу.
Танцюра наставив на нього одне око, а другим дивився десь убік.
— До Ре зайти можна, чому ні, — роздумував уголос він. — Але не знаю, чи з того що вийде...
Він чогось не договорював, цей Танцюра.
— Що, знов не захоче слухати? — навздогад спитався Тарас.
— Та ні... Не знаю, чи що допоможе...
— Як уже Ре нічого не допоможе... — почав був Тарас, але Танцюра його перебив.
— А ти думав, що Ре — Бог? Всі ми під цека ходимо. Чи ти знаєш, що Борис — комсомолець?
— То що?
— Ото ж то бо й є! А ти так думав, усе воно просто робиться? Прийшов, побачив, переміг?.. Ре сам за свою шкуру потерпає.
Хто його розбере, цього Танцюру? Чи відлякує, в своїх інтересах намовляє не йти до Ре, чи забагато відвертий?
— Оце читав? — подав Танцюра Тарасові газету "Известия" і ткнув пальцем десь на заголовок.
— "Махровий национализм в украинской литературе", — прочитав Тарас.
— Але ти, в'юноша, читай далі, далі, ось тут, де підкреслено...
— "...несмотря на усиленную работу в украинской литературной организации, националистическая отрыжка еще не изжита в самом сердце оргкомитетов..."
Тарас нічого не розумів. То ж уже чистили, били, "проробляли", заарештовували, висилали. Ще не всі, — хто ж на черзі? Невже сам Ре? Ну, кому, кому, а Ре вже ніяк не можна закинути націоналізму. Стопроцентний пролетарський держиморда.
Звичайно, того слова останнього Тарас не сказав, та воно само якось ненароком вискочило в голові.
— То хіба ж це до Ре стосується?
— А до кого ж? До Липовецького, чи до Шуліки? Хто, по-твоєму, очолює? Думаєш, по голівці глядять?.. Ти, я бачу, ні бе, ні ме... А ще й у письменники берешся...
Тарасові хотілося рвучко підвестися й піти, як має такі образливі вирази вислухувати, але він себе переміг. Хтозна, що воно за Танцюра? А хіба ж із Тарасом хто говорив так знаючо і, зрештою, доброзичливо? Чи не допоможе хоч кпинливий і колючий Танцюра пролізти через ці хащі?
— Так, виходить, і над Ре також хмари збираються?
— А я що, лікар? — знизав плечима Танцюра, мовляв, не совай свого носа куди не слід. — Знаєш, козаче, ти б може краще перечекав із своїми дрібницями... Хай трохи ситуація роз'ясниться.
— Але якщо справді Бориса підтримують такі авторитети, як цека комсомолу, то мій обов'язок — освітлити його обличчя, — загарячився Тарас. — Якщо він здібен на нечесну підробку, то...
— Те, те, те,... — зневажливо розреготався Танцюра. — Ну, й дурне теля! Ховай швидше в кишеню твою християнську мораль і кажи спасибі, що більше ніхто, крім мене, цього від тебе не чув.