Еге-ге! Кость, здається, не такий уже оптиміст, як був...
їхня правда, Тарас у цих літературних справах, — ані в зуб ногою!
Спочатку, як тільки вступив у ці хащі, йому здалося, що ніколи не пролізе він через них. Потім за три дні видалося, що він уже все досконало знає. А тепер, що глибше втягається він у цю густу агмосферу, — знов, як колись, і ще більше, — губить він сліди, плутається, бо не знає, як до того чи іншого явища поставитися.
Але як хочеш щось тямити, — товчись у кулуарах. Це свята істина. Дейь-у-день приходь, з ділом і без діла, оббивай боки, сідай, жартуй, а як не вмієш, то слухай. Стає це потрібно, як щоденний обід, чи вмивання. Серед початківців і сонмів невідомих з'явиться раптом якась левина голова корифея й от тут уже йому дадуть гарту. Тут кожен з оцих у-сіх має право висміяти якусь житейську слабість того, про кого на шкільній лаві вчився в підручниках.
Микола Вороний був справді подібний на облізлого лева з своїм довгим сивим волоссям, у своїй коштовній, але витертій шубі з великим хутром. Він з'явився недавно, але й ненадовго. В кулуарах кажуть, що йому вже запропоновано добровільно виїхати з України десь у глибинні місця СССР, куди він захоче, — за якесь сало.
Такого багато можна почути на цім світі в наші часи. Он і Грушевський же десь у Москві. А хіба мало "зліквідовано, як клясу", таких, що ще недавно були запеклими марксистами й пролетарськими ідеологами? Та хіба тільки в літературі?
Модний критик, який чваниться тим, що він може, навіть о третій годині ночі пробуджений, проголосити доповідь на тему тут же йому запропоновану, скажімо, "Цвяхи й література", — серед таких самих бонвіванів та сміхунів, як і сам, пліткує про Миколу Вороного.
— Я сказав би, що все життя його побудоване на помилках. Його, коли він виїхав у еміграцію, там запитали:
"Як це трапилося, що ви, — переклали на українську мову "Інтернаціонал"?
"Помилка!" — розвів руками Микола Вороний. Коли він вернувся в Союз, його знову запитали: "Як це трапилося, що ви опинилися на еміграції?"
— "Помилка!" — розводить руками старий. В них уже корифей став просто "старим".
— А що то за сало розказують?
Але всі кругом регочуться й уже про сало не встигаєш зловити.
Другий видатний поет, про якого писала Леся Українка, що він успішно змагався з нею в розробленні світового сюжету про Ізольду Білоруку, як йому було ще років з п'ятнадцять, — він буквально щодня фігурує в кулуарних плітках. Всім дуже подобалося, як він вийшов з Дому літератури, аж коливався на ногах, підійшов до якогось двірника, що поливав кишкою тротуар, відібрав у нього цей інструмент влади над вуличною пилюкою й почав обливати всіх перехожих.
Знову ж, про найпопулярнішого на всю Україну поета, поезії якого дівчата під подушку кладуть, про нього завжди знали, як саме відбувалася його чергова бійка з любою дружиною. Востаннє вони, б'ючись, скинули друкарську машинку з четвертого поверху на тротуар і покалічили кількох перехожих.
Але коли самого поета про це питали, то він з невинною усмішкою розказував:
— Та то було так: машинка стояла на вікні, а бігла кішечка, зачепила хвостом — машинка й впала....
В партійному комітеті чекали, що він знову прибіжить просити: "Розведіть нас, бо я повішусь..." Але поет ходив, невинно по-дитячому всміхався.
— Чи правда, що ти з Галкою знов побився? Прийдеть-ся вас розвести...
— А яке кому до цього діло? Це вже не можна і з своєю жінкою посваритися без партійного комітету?
В Домі літератури на різні лади все це переказувалося.
Ніщо не могло витравити того смаку до сміховинки, хоч, здається, люди й мінялися. Вже багатьох видатних, знаменитих, а скільки правовірних, що таку палку участь у дискусії колись брали, як крайні ліві, — вже їх і сліду не було, так наче ніколи й не існували вони. Не стало Ставенка, Его Шавлія, "як корова язиком злизала", відомого буковинського поета, Дмитра Завула, та й інших "уярмлених братів". Де вони? Ніхто не знав, ніхто й не любив про це говорити.
Хібащо, Кузьма десь не в цих стінах скаже, та й то почне лаятися:
— Та що ти, справді, не знаєш? Давно заарештовані! Що ж тут робилося, поки він був на селі?
Чого Любомирко, самовпевнений, багатонадійний молодий поет з "уярмлених братів", як з'явився з тюрми, то перший раз пройшовся таким боязким та переляканим кроком по великій залі? Непевний, чи хто захоче з ним говорити?
Всі були заняті чимось, нікому не було діла до Тараса й його халепи із злодієм. Та він і не хоче це першому-ліпшо-му розказувати, такі справи не робляться отако собі... Справді бо, нема коло нього доброї душі. Кожне поспішає свою кар'єру пропхати, іншого розпихає руками, ліктями... А прихильник, друг — і сам безсилий... Чи не написати б йому до Пилипенка?
Від Пилипенка колись він мав зо два, зо три листи, той невідмінно відписував на Тарасові. Ретельні, докладні, батьківські — наче він Тараса добре знає, коли ж — вони щось із раз говорили... Ну, й чому б тепер не написати йому до "папаші" все, як є, описати, попросити поради? Він же напевно, як голова "Плугу", в складі оргкомітету.
Дивно! Ніколи про нього не згадував, а то стукнула така думка йому в той день, як у Домі літератури зустрів саме тих, кого йому потрібно.
Старий Пачос, тряс руку гостеві із столиці—також "плу-жанинові", Гачківському, і на весь голос вигукував:
— А як там наші?
— Які наші? — питався Гачківський, всміхаючись люб'язною, добре випрасованою посмішкою.
— Та які? Плужани! Пилипенко, хлопці...
— Вони не наші! Не наші! Не наші! Не наші! — злякано, відставивши руки на захист від таких слів, відступив від Па-чоса елеґант. — Даруйте, не маю часу з вами говорити, поспішаю на поїзд...
І втік.
Що таке сталося?
Танцюра відтягнув Пачоса вбік і пошепки на нього нагримав:
— Ви збожеволіли? Та Пилипенко ж заарештований! От, так! А Тарасові саме сьогодні зібралося на настрій
писати до нього, "поплакати в жилетку", що його тут кривдять.
Так щодня приходила й повзла по кулуарах якась нова, стрясаюча чутка.
Не встигли відсміяти переляканих жестикуляцій Гачків-ського, як уже другого дня неголосно, але всім стало відомо, що цієї ночі Гачківського в поїзді на захід заарештовано. Він утікав кудись... і не втік.