— Це ви про яку?
— "Комуна в степу".
Загайгора аж устав. Він вдавав страшенно здивованого, хоч насправді все докладно знав від Бориса, жінчиного брата.
— Якщо я не помиляюся, — ви прийшли із заявою, що відомий письменник, член комсомолу, кандидат партії, вчинив пляґіят?
— Так! — ще чіткіше, ще з твердішими наголосами відповів Тарас, підвівшись і собі, несподівано розсердившись. — Так! Микитчук, — хто він, мене не цікавить, — підло використав мою довіру і вкрав мою п'єсу, а тепер виставляє під своїм іменем.
Загайгора хотів ще щось гостріше сказати, але одумався.
— Так! — повторив він зовсім іншим голосом*— Сідайте, чого ж ви стоїте?
І сам <:ів.
— Що ж... Коли є така заява, — її треба розглянути. Він подумав.
— Що ж... Листа редакція видрукує.., Але лише після розслідування справи.
4
49
— У мене е свідки! — вигукнув Тарас. Справа повертає ніби йому на користь.
— Я маю свідків. Дуб'яга, Ладько, нарешті, Кармаліта. Ах, ви Кармаліти не знаєте! Микитчук знає...
— Так от, — остаточно встав Загайгора. — Ви нам доставите вірогідні докази, що таку п'єсу ви справді таки написали. А ми тоді надрукуємо вашого листа. Ми теж, із свого боку, перевіримо все.
Перебільшено чемно й перебільшено привітно, — мабуть, навмисне, щоб Тарас відчув усю офіційність їх розмови, а може й ще з яких дипломатичних міркувань, товариш Загайгора подав йому руку.
— Моє шанування! Пробачте, що не можу приділити вам більше часу.
VI.
Під Тарасовими ногами земля гойдалася, як зачинялися за ним важкі масивні двері редакції.
Здається, нічого такого не трапилося. Він зайшов, поговорив, його "прийняли чемно й сухо-ввічливо. Ну, а як же інакше?
Ні, все нутро Тарасове бунтувалося проти такого прийому. Під зовнішньою чемністю він відчув безодню між собою й колишнім приятелем. Вже вони ніколи не вернуться до давніх дрижипільських розмов, ніколи не знищать дистанції між ними. І чому?
Чи причиною тому теперішнє становище Фімине в той час, як Тарас нічого собою не являє? То хіба ж Фіма такий недалекий, щоб це на нього впливало?
Чи якийсь це інший вітер віє? Он же Тамара також нічого собою не являє, а як він її приймав.
Так оце тількищо він говорив із приятелем дитячих літ? Невже з Фімою говорив він? Що сталося, чому не знайшли вони спільної мови? Куди дівся Фіма — веселий, товариський хлопчак?
В Тарасові все нуртувало, не знало, в що вилитися — чи в ображеність, чи в обізлену затятість, чи в сміх. Бо ще не був у тому стані, коли можеш оцінювати, аналізувати, холодно міркувати, зважувати...
Хтось його потягнув за рукав. Тарас обернувся.
— А, трястя мамі його! Я жду вас, а ви проходите повз і хоч би плюнули в мій бік! — почув він.
До нього сліпучою посмішкою сміялася Тамара.
Це простонародне "трясця мамі його" в устах такої елегантної жінки, якою тепер зробилася Тамара, хоч сказане явно жартівливо, дало поштовх нервозній Тарасовій сміхотливості. Та гама емоцій, що нуртувала в ньому, вилилася сміхом. Він міцно вхопив Тамару під руку, ішов поруч, дивився на зарум'янене її обличчя й реготався, реготався! Тамара, дивлячись на нього, й собі реготалася.
Так ішли вони, було їм не знати чого весело, було їм добре.
— Чи ви хоч знаєте, чого я чекала на вас?
— Тому чекали, що зраділи, побачивши мене, бо я став надзвичайно інтересним хлопцем, — не задумуючись, відповів Тарас.
йому в цю хвилину не важко було молоти найпустіші дурниці.
— Ба й ні! Ви зовсім неінтересний! А втім, трохи вгадали. Вами зрадіє хтось... Тільки не я.
— Коли жінка каже "ні", то розумій "так"!
— А вгадайте — хто?
— Не хочу й вгадувати. Моїй голові й так сьогодні є багато роботи. Все вгадай та вгадай! Чого до Загайгори — вгадай! Чого чекаєте — вгадай! Що це за знущання?
— Ах, та-ак?!. Ну, то я вам не скажу, що Загайгора дав мені редакційне відрядження до п'ятисотниці Галі Свинарен-ко, щоб я написала нарис про неї... і не скажу, що Килина частенько про вас...
— Килина? — не дослухав кінця фрази Тарас. — Де тепер Килина? Невже тут, у цім місті?
• Давши волю легкій жартівливості, Тарас тим самим вернув собі втрачену рівновагу. Пустощі, на які він здатний був дві хвилини тому, відступили, дали місце щирій радості. Спогад про Нелю, ту Нелю, якій він віддав стільки молодечих марень, тепер його ані трохи не проймав. А навік залишилася свіжа, невитравна щира й тепла приязнь. Килина, люба приятелька, Лютеж, соснова жура, поліська мрійливість... Спогади хлюпнули йому в лице, — навіть пісня та з луною, немов мавки її співають...
Навіть Тамара рідніша стала в цю мить, — ця відзігорна, кокетлива й шпильчаста жінка, що завжди будила такі суперечливі почуття, — а втім, перемагав завжди якийсь протест проти неї. Тепер Тамара позбулася більшої частини шпиль-частости і манила іншим, — м'яким, лагідним...
4*
51
— Килина тут? У місті? Як же її побачити?
— Вгадайте!
— Ох, не вгадаю! Скажіть! — жалібно запросився Тарас.
— Ну, то будьте слухняним хлопчиком, — змилостивилася Тамара. — Сідаймо ось у цей трамвай і зараз поїдемо... Вона живе на Пустирях...
— Ого!..
— Що? Не маєте часу? Далеко? І слухать не хочу! — заволодівала Тамара Тарасом, може навіть і безцеремонно.
— Та я нічого не кажу... Ось тільки папірос собі куплю, — піддавався цьому штурмові Тарас, знову відчуваючи в душі два суперечливих почуття. Одне протестуюче проти навали, а друге, — упокорене, радісне.
Щось у цій Тамарі є таке, — чортяче!
VII.
Коли вийшов Тарас, Юхим Загайгора довго сидів і дивився на полірований паркет просторого й незаселеного меблями редакторського кабінету. Погляд його блукав по портретах вождів, але він їх не бачив, не милувався своїм кабінетом, як іншим разом.
Цікава заварюється каша. Слово чести!
Він тільки вдавав, що нічого не знає, що перший раз чує про цей пляґіят. Вчора ввечорі за родинним чаєм, — були тільки свої: він із Лідою, Борис із Софою, — Боба розповідав, як він виставив цього нахабу. Мало де може письменник взяти матеріял, — яке кому діло? Наша епоха така багата, що цей матеріял валяється просто під ногами на землі, а як якийсь початківець надіслав йому безграмотну купу своїх дописів, то з цього ще не витікає нічого. Письменник може організувати матеріял, як він захоче, — і в цьому саме його заслуга.