От, як ростуть наші дівчата! При інших умовах вона б обабилась уже давно, знала б кухню, варила б варення, ходила б на плітки до сусідки, цікавилась би, в найкращому разі, музикою. А перед ним щойно промиготіла сильна і яскрава, енергійна жінка, — самостійна й не затуркана тяжкою бідою. Ще й доньку виховує. В експедиції їздить. Всім цікавиться, як студентка.
То, очевидно, є такий талант до життя. Всюди встигнути й від цього бути ще життєрадіснішою і... стати такою елегантною... І ця лукава, вибаглива тінистість лісової гущавини в очах... Чому він раніш її не бачив? І ця поривчаста манера триматися... Вона свідчить про безпосередню, щиру вдачу...
З пам'яті виринала якась інша Тамара. Здається, її викинули за те, що вона — попівна, чи що... Здається...
Він, не помічав, видко, часу в цих думках. А може недовго Тамара була у Фіми, бо Фіма знов уже послужливо відчиняв двері. Тамара виходила звідти, вони сміялися, ще раз сердечно прощалися. І знову — чистою російською мовою.
Тарас намірився до Фіми. Але Фіма, видко, не впізнаючи його, кивнув до секретарки, щоб зайшла, і зачинив перед самим носом Тарасовим двері.
— Я на вас чекаю у саду, он там, — показала Тамара очима до вікна, проходячи повз нього з іще незахололою усмішкою на устах.
А за хвилину вийшла секретарка й сухо сказала Тарасові:
— Войдіте!
V.
Юхим Загайгора сидів за столом і пильно читав щось. Він немов не помітив, що хтось увійшов, аж нарешті підніс голову й іржаво сказав:
— Прошу сідати. Вибачте, я зараз...
Узяв ручку й розмашисто підписався під тим, що читав.
Вперше бачив Тарас у Фіми цю манеру триматися, — коректно, напівофіційно й сухувато. Так наче він не Тарас, а Фіма не Фіма Цудечкіс, а справді таки Юхим Загайгора. Чи це якась гра, чи справді Фіма не хоче з ним знатися?
Здивований, ошелешений Тарас не знав, що йому тепер робити. Чи повернутися й піти, чи почати розмову в^дусі їх давнього приятелювання, чи й собі вступити на офіційну дорогу. Тоді не має чого тут робити. Прийшов по-приятельському.
Чи то може ця обстанова офіційна зобов'язує говорити не так, як колись у полі, серед степових трав.
— Та страшно й сідати! — сказав жартома він. Товариш Загайгора навіть не всміхнувся на цей жарт. Він
був щільно закутий у крицю офіційности. Щойно, на очах Тарасових, він був вишукано люб'язним джентельменом. Вій міг би на мить стати, як не таким щедрим на сміхи та дотепи, яким був при Дмитрові Степанському, то хоч таким весело самозадоволеним Фімою, — "хоч би тобі хни!" — яким нещодавно зустрів його на вулиці Тарас. Казав же — "заходь!"
Але він не хотів. І він мав на те причини. Дистанція, дистанція, насамперед!
— Все тече, все міняється, товаришу Загайгоро, — напів-іронічно, напівдвозначно сказав Тарас. — Міняємося й ми!
— Ви, очевидно, в якійсь справі до мене? — ввічливо відказав на це той.
"Та перестань ти дурня клеїти!" — хотів був скричати Тарас. — "Пам'ятаєш, як ми в Дрижиполі у довгої лози гралися? А як Оксанка нас відбивала від вуличних хлопчиськів?
Але не скричав. Обстанова теперішньої зустрічі і ще Щось заморозливе, що віяло від товариша Загайгори, не дозволили.
— Я вас слухаю...
— Пробачте, — несподівано для себе сказав Тарас. — Я вам відбираю час, напевно багато маєте роботи...
— Та ні... — нарешті, всміхнувся Фіма. — Яз давніми приятелями завжди радий зустрітися.
Крім справи, Тарас збирався багато про що поговорити. Він знав Фімині неламкі, прямолінійні погляди на речі, — може хотілося тако собі про все порозмовляти. В нього завжди твереза голова, в цього Фіми, завжди він уміє кожному явищу знайти своє місце. А Тарас також хоче крізь нагромадження негативних явищ бачити основне, позитивне, те, що зрештою заллє без сліду море несправедливостей, безлад-ностей, сліз, горя.
В своїх нерозуміннях Тарас шукав когось із твердою, ясною головою. В собі не мав ясности, а нікого з нею не бачив. Він хотів знайти підпору в такій людині, яка, мов криголам, іде насупроти жахливим нагромадженням крижаних скель. Криголам сміливо проломлює серед криг свою дорогу і йде до ясної мети. Все таке плутане, химерне, суперечливе. Хто винен, що голод? Чому вокзали обліпили люди, а міліція їх розганяє, мов худобу, чому ночують у скверах голодні, вошиві обдерті, мрущі українські маси?
Як же це пов'язати із словами вождя, які в кожній газеті прочитаєш, у кожному рупорГ почуєш, — що, завдяки буйному розквіту сільського господарства й добробуту селянських мас, село звільнило багато робочих рук і передало в промисловість?
Він незугарний розв'язати суперечності сьогоднішнього дня, коли змітаються всі вікові набуття, коли ці злами дають такі болючі результати, як голод і масове розбігання із сіл. Коли не розбереш, де діє опір старого, а де є шкідництво, а де — справжня мудра політика, а де з самих провідників нового пре старе, хижацьке й зводить нанівець усі зусилля комуністичної партії.
Ці суперечності можуть звести на манівці й твердіших людей, не тільки таких, як він.
Замовкли знов. Чи ж прийдеться про все це говорити?
— Я вас слухаю! — нагадав Загайгора.
— Пам'ятаєш?.. Пам'ятаєте, — поправився він, — як ми були в Марійці у Ладька в гостях? Ще й на виставу зосталися й удосвіта верталися...
— Ну?..
— От там мені довелося працювати ці роки...
— Це має якесь відношення до справи?
— Має... Ні, я хочу розповісти про...
Ця холодність заморожувала, кільчила вразливого Тараса, він не міг говорити в такій обстанові.
— Може ви якось коротше оповісте, бо я страшенно за-нятий, — глянув Загайгора на годинника.
Тарас хотів ввести в курс подій, розповісти, як розповідав колись Фімі — товаришеві про трагічне й смішне. Тоді лилося якось само собою.
Але репліка, нетерпляча зморшка, погляд на годинника, раптом знеохотили його, стиснули те, що мало розпросторитися, покромсало хід думки. Зосталося лише голе, коротке, обкарнане. Протест.
— Так, я маю важливу справу. Мене обікрадено. Загайгора високо підніс брови й недовірливо вдивився
в Тараса.
— При чому тут редакція газети? В міліцію треба звернутися.
— У мене вкрадено п'єсу.
— Це цікаво! Десь у дорозі чи що?
— Ні, я надіслав її для критичної оцінки Микитчукові, а тепер вона йде на сцені під його прізвищем.