Ясний, прозираючий у майбутнє, розум у цього Кузьми, цього непросипного п'янички й песиміста-сухотника, сплітався з якимось злобним мужицьким чи реакційним світовідчуванням. Здавалося, нема-нема, та й визирне з нього о-той гайдамака-коліївець із вилами.
— Але в нього добре голова варить, — спробував Тарас захистити Фіму.
— О, ягня! — безсило опустив руки Кузьма. — Вони сунуть в нашу літературу, як таргани, а ще пройде якийсь час і будуть стригти вас, а ви будете покірно махати своїми дурними овечими хвостами. Та нехай пустять мене, тебе, — і в нас голова незгірше зварить. Тільки не пустять. Нашому братові не вірять...
Не інакше, Кузьма злий на Фіму за ту ущіпливу критику.
— Я читав його статті, — каже тільки Тарас. — Може він трохи гострий, але хіба ж не треба поборювати дрібнобуржуазну стихію, як вона пре через нас? І зрештою... Чи то погано, що в українську літературу приходять елементи ззовні? Ось є добрий поет Першотравневий та й інші...
— Ну, так, я ніколи не маю за що пообідати, а Першотравневий перетворив уже свою квартиру на музей картин, килимів, ваз, статуеток... Український поет... — промурмотів Кузьма.
Що скажеш хорому, як він усе переводить на особисте? Тарас проминув цю репліку без уваги.
— Мало бути поетом, — сказав роздумливо він. — Треба ще й керувати літературним процесом. А ми...
— їйбо, я тобі по морді за це дам! — знову скипів Кузьма. — А Головач, а Ставенко, а Василько? Хто краще знає, як організувати нашу літературу, за нас самих? А ми тулимось по закутках, ми тиняємось без діла, ми хворіємо... І не бачимо, що ця шушваль іде на нас щільно зімкненим фронтом. Підбирає собі отаке знаряддя, як оці честолюбці, кар'-
єристи й яничари, оці безпринципні падлюки Микитчуки, обсипають їх похвалами й усілякими благами, а нас відпихають, відсувають набік, розганяють, страхом писок затискають... О!.. — хруснув померзлими пальцями Кузьма. — Якби ви, люди, бачили й просвітили справжню суть сучасного дня... якби ми могли не мовчати! Якби кожний заговорив так, як він хоче, а не як наказують! Ми за кілька років розцвіли б... а вони ламають нам хребта, тільки чуєш, як кістки тріщать...
"Чи він маячить?" — перелякано подумав Тарас.
Таким чимось пророчим віяло від нього, такий він мінливий сьогодні. Що з ним робиться?
— Я от помираю... я бачу все оце, — і не можу нічого вдіяти. Я бачу, як наших дурних овець женуть до московських різниць... чужа шушваль преться на керівні ролі... .таланти наші атрофуються, гинуть... Каються! За що? Я бачу... Я бачу...
Він не міг говорить. Його задушив кашель. Різкий весняний вітер, що дув на них із задніпрової широкої низини, не йшов йому на користь. Але Кузьма цього не помічав. Він кілька раз починав: "Я бачу..." і кожен раз це кінчалося довгим, хрипким кашлем.
Тарасові пригадався колишній Кузьма, — загонистий, чи-"сто і гарно вдягнений, з наймоднішою краваткою. Справжній денді. Він тоді випустив першу збірку віршів і при зустрічах ледве кивав головою, так задавався.
Був радий, що довів, нарешті, Кузьму додому і вклав у постелю. Його все це таки схвилювало... Одне за другим. Спочатку Микитчук, і тепер Волинець.
З Кузьмою почував себе так пригнічено, ще з гіршим осадком, ніж від тієї сварки. Він навіть сердився на себе. Він не хотів жодного слова з тих похмурих Кузьмових сентенцій сприймати, а воно само на нього давило. На цього Кузьму ніяк не вплинула школа, вуз, він зостався нерозлучний з тим зоологічним селянським світовідчуванням.
Це якраз добре, що всі нації мають змогу співробітничати, вкладати свою частку, свої національні риси в якусь нову, кращу, вищу якістю літературу. Так і треба, так і є: спілка радянських письменників матиме секції українську, жидівську, російську... Чому це одне має заглушувати друге?
Все це так, але... Чогось його так гнітюче настроїла ця розмова з Кузьмою. Чи тому, що... Каже не зачіпати Микит-чука...
Ні, він буде боротися! Самотній, а розпочне він двобій. З* 35
4. ПОРОГИ
І.
Самотній, розпочав він двобій.
Самотність. Досі це слово мало для нього лише одне значення. Він повновладно ходив по квітучих заповідниках, де не ступала нічия більш нога, не топтала буйних трав і яскравих квітів. Дерева шуміли йому нестворені людьми симфонії, там десь була та дівчина, яку він любив давно і назавжди. Він її ще не бачив, але знав, — є вона.
Самотність ніколи його не обтяжувала. Навпаки, вона живила його, збризкувала цілющою водою там у селі, коли він геть-геть розгублювався. Ні селяни, що з ними він почував кревний зв'язок, ні Серафим, якого він часто не міг зрозуміти, не могли дати цього почуття повноти й духовної сили, яку він черпав у самотності і, треба додати, — серед природи. Бо люди не віддають себе так, як природа.
Ще була мама. Але мама це та ж сфера, що й самотність.
Це такий стан душі, коли підносишся над пилом і випарами людського співжиття в гірські простори й прозорості. Там думка, провітрена від випарів і пилу, сп'яніла від чистого озону, починає бачити все, що діється внизу, зовсім по-інакшому. Всі події стають надзвичайно цікавими й викликають у мозку незвичайно інтересну роботу, що має присмак гри. Почуваєш себе дослідником інфузорій, казково-химерно розбарвлених і Збільшених під мікроскопом.
Але ти десь над ними, ти не з ними, ти пануєш повновладно тут, — скільки хоч і як хоч, і думаєш, що хочеш, блукаєш до несхочу в нетрях і байраках примхливої думки.
Може й у кого іншого є такі чарівні, такі багаті заповідники, але вони не такі, як у нього. В цім гострота смаку.
Що ж таке трапилося? В чім справа? Чому самотність раптом набрала іншого значення, — гнітючого, важкого? Коли відбувся цей перехід? Чому раптово так?
Еге, це надзвичайно важко: хотіти з кимось заговорити й не мати з ким. Людей кругом тебе багато, з ними входиш у різноманітні стосунки, але від цього тільки самотніша душа.
Тарас хотів відкараскатися від цього неприкаяного почуття тим же способом. Стати над собою, спостерегати й себе в цім людськім тісті, — молекулю, що її вимішує серед інших кулак життя.
Це було цікаво, але не тішило. Ну, місить, але хотілося б мати ще одну таку душу, яка б мислила й почувалася, як ти.