Трудно було це витлумачити. То треба було день-у-день спостерігати й тоді вже швидше відчуваєш, ніж оформлюєш у якийсь висновок. Все ж Кузьма спробував:
— Борис — комсомолець, ти знаєш це?
— Ну, знаю. І знаю, які зиґзаґи робив він, поки до того комсомолу впхався.
— Хіба б я чи Побережець не могли працювати на кінофабриці? Ми ходимо без роботи, нас не хотять друкувати, але цека комсомолу в цей час кличе до себе Микитчука й каже:
"Слухай, Боба! Нам потрібна партійна література, потрібен партійний фільм. Ми на тебе покладаємося й даємо тобі широкі можливості, але мусиш знати й те, що як тільки ти де схибнешся, щось без нашого відому зробиш, то й кісток своїх не позбираєш."
Після такої розмови наш Боба виходить на три милі підрісши, а ми ще нічого не знаємо, ми думаємо, що він такий самий, як і ми. А він уже носій політики партії. От і попробуй з ним задиратися.
— Але ж проти правди не попреш! Як це може, хоч би той комсомол, таке виправдати? Злодій є злодій!
Кузьма на це не сказав нічого.
— Я сьогодні піду до Ре, я піду до Шуліки, я їм розкажу. Вони його не потерплять біля себе.
Ре був найбільше світило на тутешньому обрії. Недаром він був головою комітету спілки радянських письменників. Шуліка ж, з гостренькою рудою борідкою, приїхав із столиці на цей час. Вони обоє тримали в руках долю й майбутнє всіх тих, що прагнули увійти до спілки.
— Не знаю, чи ті генерали захотять з тобою на цю тему говорити. Вони мусять порадитись із старшими...
— Я не розумію...
— Знаєш... Промовч... Напитаєш собі клопоту... Це все одна шайка. Шкода мені тебе!
Ні, цей Кузьма рішучо упереджений, безнадійний песиміст, або просто жалюгідний боягуз. Хіба Тарас проти партійної політики в літературі? Він тільки проти підлоти, нікчемносте. Як Микитчук хам і свиня, то Ре з Шулікою мусять це визнати.
— Раз поїхали до одного міста на виступ Микитчук і поет Рогнідич. В готелі їм дали кімнату й більше вільних місць не було. Ішов дощ, як вони виступали. Після виступу вдома почали ділитися своїми враженнями й Рогнідич щиросердно став критикувати його за щось там. І що ж ти думаєш? Микитчук серед ночі вигнав Рогнідича з кімнати й Рогнідич мусив десь у сквері пересидіти всю ніч під дощем. І нічого Борисові за це не було.
— Як? Є ж громадськість!
— Бач, Рогнідич хоч і дуже добрий поет, але не кар'єрист. А по-друге, він непролетарського походження. Він розказав, так жартома, одному-другому, а при розподілі приміщень у новому будинкові він не одержав квартирі. Дуже просто.
— Є ж вищі органи...
— В вищих органах послухають його, а не тебе...
— Та що це, якийсь дракон росте?
— А що ж ти думав...
Так, аж тепер Тарас бачить, як він відстав, як він не знає ситуації.
Коли він крутився тут ще студентом, Ре був такий собі початківець, як і всі. Він заходив тоді до редакції так само боязко, як і Тарас. Приносив якісь оповідання, а Танцюра милостиво з ним говорив, бо казали, — Ре партійний. Тоді світилами були футуристи — критик Ставенко,Еґо Шавлій, Тимощенко, Явтушенко. Тоді вже отой поет Рогнідич був на недосяжних висотах... А тепер...
А тепер, виявляється, Рргнідича може якийсь Микитчук вигнати вночі з кімнати в чужому місті тільки тому, що той м'який, лагідний, простий чоловік?
Тепер Танцюра тільки голова професійного об'єднання, а от Ре, — вершетиль доль. Він уже тепер не такий собі безвісний, нескладно збитий дядько, а ходить, як патрицій, говорить із довгими павзами, поволі. Як проходить, то дивиться по вище твоєї голови.
Ну, а Микитчук уже також, видно, якесь імено. Хоч його й висміювали тоді, але все ж він брав активну участь у слав-
нозвісній дискусії, як крайній лівий ортодокс. Він був ватажком у "Молодняку". Правда, "Молодняк" також тепер перед організацією єдиної спілки розпустили, як і "Плуг", та "Гарт", але оці Кошелі, Гарми, Дрюччя його підпирали, вони всі пхалися до спілки, і певно, що Ре мусив би рахуватися з ним...
Правда, йому тоді дали добре по шиї за вульгаризаторство й спрощенство самі ж оці ідеологи, таки Шуліки й Ли-повецькі, але Борисові, як з гуски вода. € прислів'я, що критик — це невдалий поет. До Микитчука це прислів'я можна застосувати в переробці. Не спосудившись у критиці й прозі, він поліз драматургію...
Кузьма з якоюсь ненавистю розказував про цього плюгавого Микитчука такі речі, що коли б не історія з п'єсою, то Тарас не повірив би, думав би, що Кузьма має з ним особисті порахунки. Неймовірно і неправдоподібно! Крок за кроком розгортав Кузьма перед Тарасом неперебірчиві шляхи, якими дістався Микитчук до свого теперішнього становища. Нахаба. Захланний. Безпардонний. Кулаками й ліктями всіх розпихає, як йому треба, а сам сідає на те місце.
— Включно до того, що на товариських вечірках він поїдає за столом усі тістечка. Включно до того, що...
І все ж таки, Тарас не розумів. Невже ж так далеко можна зайти одним нахабством і ну, скажімо, комсомольським квитком?
— Чи, на твою думку, він талановитий? — запитав він Кузьму.
— Він не дурний, цього не можна сказати. Має добру па-м'ять, що заміняє йому смак і переконання... Але він пересічний. Саме, як мистець — пересічний. Може щось і написати, але ніколи зірок з неба не хапатиме. Весь його хист виявився в кар'єризмові. І він далеко піде. І не раджу тобі з ним заводитися.
"Одним словом, — подумав Тарас, — Микитчук це — сто Кольобашок". Але Кузьма Кольобашки не знає, шкода наводити йому це порівнання...
— Ти думаєш, чого він із своєю Сурою оженився?
— З якою це Сурою?
— Аз тією Софою Краковер, що вчилася з нами разом на літературному факультеті...
— Ах Софа! — пригадав собі Тарас.
То була в них така маніжна панночка, з родини якогось мануфактуриста, її кілька разів викидали з вузу, накладали
З
33
на неї найвищу платню за навчання, але вона якось перелізла через усі труднощі й разом із ними закінчила вуз. От тоді Борис із нею й оженився...
— Але яке це має значення?
— Має! Ти певно так само не знаєш, хто оцей кучерявий Юхим Загайгора?
О, ще б пак, щоб Тарас цього не знав!
— Ну, то що? Яке це має значення?
— А таке, що ростуть кати української літератури. Роз-пинателі й яничари! — просичав, чи то простогнав Кузьма.