І якби це був Дмитро, він би йому без вагань, чисто-сердно сказав, що Тарасові з батьком не по дорозі, батько його ніколи не переробиться на революційний лад і що не хоче він, щоб його з батьком мали за одне нерозривне.
Йому ж, цьому огидному Шварцову, він сказав:
— Ніколи в мого батька не було ста двацяти десятин, а лише п'ять. З них він уже здав державі три гектари.
— Не все одно, що в батька, що в діда? А чи ви маєте з батьком які зв'язки?
Нахабство Шварцова ставало щораз нестерпніше.
— Так! Той зв'язок, що він є мій батько...
— Це, по-вашому, не є зв'язок? Хто дійсно пориває з клясовим ворогом, той публічно в пресі його зрікається.
— Я цікавий знати, як це зробити, щоб він перестав бути моїм батьком? І ніяка заява не в силі моїх обов'язків перед...
Але Шварцов не дав договорити.
— А вам не заважає працювати в радянській школі, виховувати молодь у пролетарському дусі...
— Що?
— А те, що ви — куркульського походження!
"Якого ж ти походження? .. Твій батько оселедці, чи сірники продавав?" — хотілося спитати Тарасові. Він з викликом відповін:
— Ні, не заважає.
— Ну, так нам заважає. Антисемітів, куркулів і анти-радянськи настроєних вчителів нам не треба. Як ви можете виховувати дітей у антирелігійному дусі, коли ви влаштовуєте попівські похорони?
На якусь мить він навіть подобрішав: — Раджу вам подати заяву про звільнення. Все! На цьому закінчилася розмова Тарасова з диктатором Дрижипільського району.
VIII.
З кабінету секретаря райпаркому Тарас пішов просто додому з почуттям, наче його побито палицею, мов нубійського раба.
Він не чекав, шо знайде вдома якусь розраду. Його тягнуло додому, як тягне на могилу до свого близького.
Пустка вдома стиснула йому серце. Сестра Оксана із дитиною вже поїхала, Федько відійшов від них назавжди, Галя була на роботі.
Батько, начепивши на носа окуляри, скинувши піджака, стругав рубанком. Йому забракло грабель і він ретельно коло них трудився. Нащо вони були йому потрібні, як він років з п'ятнадцять не був у полі?
Зате мама сиділа, згорнувши руки. Цього ніколи з нею не бувало. Вона завжди була в русі, цілий день. А тепер сидить, дивиться поперед себе — нічого не бачить.
Кому потрібне було Федькове життя? Хто, жорстокий, убив його? Яке право мали вбити її дитину? Якби був хворий, то не так може тяжко було б його втрачали...
Кому було потрібне життя цих трьох юнаків? Ще й візник коло них загинув.
Казали, якась шайка циган уже не одне таке вбивство вчинила. Казали, що вона лютує по всій окрузі і, грабуючи по дорозі людей, закидає мотузки їм на шию, душить, а потім роздягає.
В голові їй проносяться ті можливості, що могли б запобігти нещастю. Якби спинила, сказала: не їдь! Т'адже їй снився сон — відрубала пальці на нозі й кров дуже йшла.
В день виїзду він казав: "Так чогось не хочеться їхати, як умирати!.." Чом не.сказала: "Ну, то не їдь!"?
І мама почуває свою непрощенну вину.
Чом вони не послухали, не переночували в Кривчунці?
Того дня страшного згодили хлопці одного чоловіка, щоб їх відвіз додому. Чоловік уже запріг коні, вже посідали на сани, як у візника щось обірвалося в упряжі. Чоловік розпріг коні й сказав:
— Не поїду! І вам не раджу. Ночуйте, а поїдемо завтра! Молоді хлопці, дурні ще! Почали сміятися з бабських
забобонів, згодили другого. А якби так послухали? ..
Мама хоче перенестися в стан сина, в ту хвилину, хоче сама пережити ту передсмертну його годину, смертельний жах... Може б йому тоді легше було? Може кликав у останню хвилину її?
Вона нічого іншого, крім цього, не може й думати.
А це ще щось має бути. Такий знак. І вона боїться про той знак думати.
Прийшов Тарас. В інший час він би зразу розказав про допірішню сутичку із Шварцовим. Тепер не сказав. Пожалів. Ще додавати досади?
По хаті бродив жах, сум, моторошність. На столі лежав образ.
— Де ж це тато?
— А де ж! Он, струже щось! Грабель йому притьмом забракувало. Тут такий знак... а йому за всі голови. Чи це ще перед яким нещастя^ чи що? Чи вже ми такі грішні перед Богом?
— А чого образа зняли?
Мама із страхом подивилася на стіл. Вони впірнали все глибше в якийсь каламутний, зловісний вир, їх мов тягнуло туди на дно.
І Тарас повів очима туди, де дивилася мама.
— Ти знаєш, що сьогодні було? — мама знизила голос др шепоту. — Встала я рано, хотіла перехриститися до образа, а образа нема. Кілочок є, образа нема! — Страшно мені стало, але думаю, — може батько нащось ізняв? Коли глянула вниз, — стоїть образ, притулений до стіни, на землі, цілісінький. Наче його хто навмисне зняв і поставив.
Мороз пройшов Тарасові по шкурі.
— То може тато?
— Та ні ж бо! І нікого чужого не було. Це нам усім ще щось страшне буде. Образом цим мама мене благословляла, як ішла я до шлюбу. Щось страшне буде... — поширеними зіницями вдивлялася в майбутнє мама.
В цім явищі, справді, було щось надприродне. Але Тарас, Щоб заспокоїти маму, почав казати:
— Не видумуйте, мамо! Ви за всіх переживаєте та' до серця берете. Вже з нас досить того, що є ...
— Ой, ні...
А, власне, цей моторошний жах, що бродив по їх хаті, торкнув його своєю холодною лапкою, ще тільки він зайшов.
— Дай, Боже, щоб нічого більш не було! — перехристи-лася мама. — Може там із Оксаною в дорозі що трапилося?
Прийшла додому Галя. Щось зарання з роботи.
— А ти чого плачеш? — запитав її Тарас, побачивши, що очі в неї почервоніли й понапухали.
— Вигнали з роботи! — розревлася Галя на всю хату. Мама й Тарас переглянулися. А що?
— Дурна! Та й чого ж так до серця брати? — потішав її Тарас. — Та розкажи, як було, не реви!
— Викликав мене .. .голова профспілки ... й сказав ... що мене виключено з членів спілки, а на роботі не член спілки не може бути.
— А, Господи! І нащо нам були ці хати? — розпачливо скричала мама.—Якби ж не хати, то й Федько був би жив... Чи йому потрібна була оця дурна робота, як він хотів учитися ... А тепер вам усім горе, всіма вами накидаються...
"Вам усім ..." Тарас же ще не сказав, що й його сьогодні вигнали з роботи.
І не мав він сили сказати.
7. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ НА ВСІ СТО
І.
Дуб'яга не знав, що над ним згущуються тучі. А вони гурдилися над ним аж із самої весни.